Тигролови. Іван Багряний
А асоціації напирали, як вода крізь прорвану греблю.
…Наврочив диявол! Після того мовби наврочив. Він пригадує ті задушливі безсонні ночі, що тільки йому одному відомі. І маячіння в них… Це в нього, що мав нерви, як мотузки, – і маячіння… Він боявся, нарешті, сам спати – й одружився. А одружившись, утікав геть на люди, боявся ночувати вдома…
А особливо, як той маніяк утік з божевільні, куди його було запроторено внаслідок доконаного над ним слідства. Не дочекався й трибуналу – збожеволів; і то було приємно – то був би кінець. І він, майор (а тодішній слідчий), мав би собі спокій: з божевільні-бо є лише один вихід – у могилу.
Так ні – втік! Той маніяк втік!.. Він був зовсім не божевільний.
Потім його спіймано. І знову він – майор уже – вів слідство; сам напросився. Хоч і був уже великим начальником, але цю справу взяв сам до своїх рук, бо відчував, що поки той житиме на світі, він не матиме спокою. Тож мусів довести його до точки. І от – трибунал приварив!.. Нарешті приварив, припечатав!! Здавалось, тепер уже крапка.
І на тобі – маєш!.. Це ж він утік десь тут, де і його доля кидає…
Майор наливав і пив, і повертався думками знову і знову до тих перших днів знайомства з цим маніяком… В голові, і без того захмелілій, гуло, а з чарки – з чарки на нього позирало вже не червоне бордо і не коньяк…
Раз йому здалось, що то кров. Він вилив її геть за вікно і поставив чарку. Дивився в неї, мовби в очі. В очі, що, загораючись все більше, наближались до нього з краплинками крові на віях… Запалені страшною, невгасимою, нелюдською ненавистю… Очі замордованої, розчавленої, але не переможеної жертви…
Майор трутив стіл і звівся, похитуючись.
– Рахунок!!
……………………………………
Експрес мчав і мчав.
М’яко погойдуючись, віз екзальтованих шукачів щастя, віз нетерплячих своїх пасажирів туди, в невідомий, але недалекий вже, омріяний край, – в царство Дерсу-Узала і Амба.
Десь в те дивне золоте ельдорадо.
Розділ третій
Навзаводи із смертю
Височенна, чотириярусна тайга, буйна й непролазна, як африканський праліс, стояла навколо зачарована. Не шелесне лист, не ворухнеться гілка. Сорокаметрові кедри, випередивши всіх у змаганні до сонця, вигнались рудими, голими стовбурами з долішнього хаосу геть десь під небо і заступили його коронами. Там по них ходило сонце і пливли над ними білі хмари. Слідком за кедрами пнулися велетенські осики та інші листаті гіганти, що, бувши нижчі за кедри, творили другий ярус. Потім височенна ліщина колючого горіха, ялини, де-не-де берізки, берестина, черемха, перевиті ліанами дикого винограду та в’юнків, ішли вгору третім ярусом. А внизу – в четвертому ярусі – суцільний хаос. Місцями густа, мов щітка, звичайна ліщина, височенні трави і бур’яни. Повалені вздовж і впоперек дерева, мов велетні на полі бою, потрухлі і ще не потрухлі, одні зі скрізними дірами-дуплами, як жерла небувалих гармат, другі вивернуті з усією системою коріння, що тримали його руба, як стіни або як велетенські пригорщі зі стиснутими межи пальцями