Сергій Параджанов. Михайло Загребельний
Сергія та його друзів. Посуд? Чудові порцелянові сервізи, старовинна вірменська та грузинська кераміка, схожі на староруські олив’яні тарілки та келихи…
Боги не вмирають, а у Параджанова багато чого нагадувало богів, а не людей. Він був наче з двох основ: земної та божественної. Його маленьке, легке майже до невагомості тіло животворилося не земною їжею, а духом… Про таких, як він, кажуть: Святим Духом живиться. Проте самому Параджанову подобалося дивитись, як їдять гості у його піднебесній оселі. Попри на всю його побутову непрактичність, Сергію якимось чином вдавалося мати у своїй оселі поряд із дивовижним антикваріатом силу-силенну смакоти: ніжну баранину для шашликів, соковиту телятину для пельменів, добірний рис для плову, свіжі субтропічні фрукти, кавказькі трави, всілякі екзотичні спеції, які колись вважалися колоніальним товаром, грузинські марочні вина. Звісно, вірменські коньяки та всіляка українська горілка. І коли гості пили вино, то якимось чином у руках господаря з’являлися келихи-бакара, а горілка розливалася у грановані павловські напівскляночки, до коньяку малися відповідні келихи з кольорового скла. Для приготування кавказьких страв, неначе звідкись з-за гір, запрошувалися кухарі, які мали такі ж стражденні очі великомучеників, як і в Сергія.
Сурен Параджанов пригадує: «Одного разу дзвонять до нього у двері. Він відкриває – стоять грузини у самих сорочках. А на вулиці зима, мінус двадцять. Кажуть: «Ми сиділи у тбіліському аеропорті у ресторані, нудилися. Ми не знали, що у Києві так холодно…»
У цирку левів годували м’ясом, щось залишалося – дресувальники несли батькові. Батько казав про це «левина доля». Навпроти будинку – аеропортівські каси, і всі касирки були з батьком знайомі. Висоцький стільки навідувався! Якби батько був поганою людиною, хіба приходив би Висоцький? Тато прагнув товаришувати з усіма…»
Восени 1962 року на Київській кіностудії ім. О. Довженка заздалегідь схвалили зйомки однойменного фільму за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». 9 травня 1963 року сценарій у російському перекладі та письмові схвальні висновки республіканських інстанцій надіслали на найвище узгодження союзним столоначальникам. Звернення до української літератури не було випадковим. Ще на початку 1960-х Параджанов написав сценарій фільму-біографії «Дума про Кобзаря». Пізніше його захопить ідея екранізації поеми Т. Шевченка «Марія».
15 травня митець радісно телеграфує з Москви, що «Тіні…» було включено до плану виробництва на 1963–1964 рр. Наказ про запуск у підготовчий період виробництва картини було датовано 15 липня. Видали 2400 метрів плівки та 275 тис. карбованців. «Тіні…» знімав зірковий колектив: оператор, згодом режисер Ю. Іллєнко, виконавці головних ролей І. Миколайчук, Л. Кадочникова, художник Г. Якутович та композитор М. Скорик. Він пригадує:
«Сергій знайшов мене дуже просто. Коли він замислив екранізувати повість Коцюбинського, то вирішив,