Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк
генерал, якщо в нього є почуття відповідальності, вже давно здався б. Ми б’ємося тут ні за що. – Він повторив ще раз: – Ні за що! Навіть не за сприятливі умови миру. – І підняв руку, показуючи на темний горизонт. – З нами ніхто вже не захоче розмовляти. Ми шаленіли, як Атилла або Чингізхан. Ми поламали всі угоди й людські закони. Ми…
– Це було СС, – сказав Гребер із відчаєм. Він прийшов до Фрезенбурга, щоб позбутись Іммермана, Зауера і Штайнбреннера; йому хотілося поговорити про тихе старе місто над річкою, про липові алеї і юність. Але тепер на серці стало ще важче, ніж досі. Останнім часом усе складалося проти нього. Від інших він не сподівався допомоги; лишався тільки Фрезенбург, якого він давно не бачив у веремії відступу. І саме від нього тепер почув те, в чому так довго не хотів зізнаватись, у чому хотів спершу розібратися вдома і чого боявся найбільше.
– Есесівці, – повторив Фрезенбург презирливо. – Лише за них ми ще б’ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних, щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них – і більше ні за кого. Війну давно програно.
Смеркло. Церковні двері позачиняли, щоб надвір не проникав жоден промінчик світла. У проймах вікон з’явились темні постаті, що запинали їх ковдрами. Входи до погребів та сховищ також затемнювали. Фрезенбург озирнувся довкола:
– Ми стали кротами. Навіть у своїх проклятих душах. Ось до чого ми докотилися!
Гребер дістав із кишені мундира почату пачку сигарет і простягнув товаришеві. Фрезенбург відмовився.
– Пали сам. Або залиш собі. У мене їх вистачає.
Гребер похитав головою:
– Візьми.
Фрезенбург ледь усміхнувся і взяв сигарету.
– Коли їдеш?
– Не знаю. Відпустку ще не затверджено.
Гребер глибоко затягнувся і видихнув дим. Добре, коли є сигарети. Інколи навіть краще, ніж друзі. Сигарети не збивають з пуття. Вони мовчазні й добрі.
– Не знаю, – повторив він. – Я вже давно взагалі нічого не знаю. Раніше все було ясно, а тепер усе переплуталось. Я хотів би заснути і прокинутись у зовсім інший час. Але це не так легко. Я з біса запізнився з роздумами. Немає чим пишатися!
Фрезенбург потер ребром долоні шрам на обличчі:
– Заспокойся. За останні десять років нам так протуркали вуха пропагандою, що просто важко було почути щось інше. Особливо те, у чого не такий крикливий голос. Сумніви й совість. Ти ще пригадуєш Польмана?
– Він був у нас учителем історії та релігії.
– Будеш удома, провідай його. Можливо, він ще живий. Поклонись йому від мене.
– Чому б йому не жити? Адже він не солдат.
– Ні.
– Тоді ще живий, напевно. Йому не більше шістдесяти п’яти.
– Привітай його від мене.
– Гаразд.
– Я мушу йти. Хай тобі щастить. Мабуть, більше не побачимось.
– Мабуть. Хіба що після повернення.