Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

      Віконця для довідок про тих, що пропали безвісти, були нашвидкуруч збиті зі свіжих дощок. Їх ще не встигли пофарбувати, і вони пахли смолою і лісом. В одній половині приміщення обвалилася стеля, Тепер столяри клали там балки і стукотіли молотками. Навколо стояли люди і чекали мовчки й терпляче. За віконцями сиділи однорукий службовець і дві жінки.

      – Прізвище? – запитала жінка в крайньому віконці праворуч. У неї було широке пласке обличчя, а в злиплому волоссі красувався червоний шовковий бант.

      – Гребер. Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар. Гакенштрасе, вісімнадцять.

      – Як? – Жінка приклала до вуха руку.

      – Гребер, – повторив Гребер голосніше, пересилюючи стукіт молотків. – Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар.

      Службовка почала гортати папери:

      – Гребер, Гребер.

      Вона водила пальцем по колонках прізвищ і раптом спинилась.

      – Гребер, є. А як звати?

      – Пауль і Марія.

      – Як?

      – Пауль і Марія! – Гребер зненацька розлютився. Його обурило, що про свою біду доводиться ще й кричати.

      – Ні. Цього звати Ернст Гребер.

      – Ернст Гребер – це я сам. Інших у нашій родині немає.

      – Ну, то це, мабуть, не ви. Більше Греберів у нас немає. – Службовка поглянула на нього і всміхнулась. – Якщо хочете, зайдіть через кілька днів ще раз. Ми одержали ще не всі відомості. Хто там на черзі?

      Гребер не відходив.

      – А де ще можна спитати?

      Жінка поправила червоний бант у волоссі.

      – У довідковому бюро. Хто на черзі?

      Гребер відчув, як хтось штовхнув його в спину. Це була невеличка бабуся, що стояла позад нього. Її руки нагадували тоненькі пташині лапки. Він відійшов убік.

      Якусь хвилю Гребер нерішуче ще стояв біля віконця, не в змозі збагнути, що все вже скінчилось. Це сталося надто швидко. А втрата його була надто велика. Побачивши його, однорукий службовець нахилився до нього й промовив:

      – Ви повинні радіти, що ваші рідні не потрапили до цих списків.

      – Чому?

      – Це списки тяжкопоранених і вбитих. Поки вони в нас не зареєстровані, вважається, що вони пропали безвісти.

      – А ті, що пропали безвісти? Де ж їхні списки?

      Службовець подивився на нього терпляче, як людина, що вісім годин на день має справу з чужим горем і нічим не може допомогти.

      – Ті, що пропали безвісти, пропали безвісти. Списки тут нічого не допоможуть. Поки що ніхто не знає, що з цими людьми. Якби це було відомо, то їх не вважали б пропалими безвісти. Чи не так?

      Гребер мовчки дивився на службовця. Той, здавалося, пишався своєю логікою. Але розсудливість і логіка несумісні з втратами і болем. Та що скажеш людині, яка й сама втратила руку?

      – Ваша правда, – промовив