Це коротке довге життя. Ірина Бондарук

      По приїзді довго шукали приватної садиби, яку можна було б купити, проте на Сталінці за будинки просили до ста тисяч карбованців, і батько став напитувати дім у передмісті, де він після першої втечі з тюрми працював на торфорозробках.

      Новокупленому будинкові ніяк не може нарадуватися мама. Хлопців найбільше вабить садок – тридцять дев’ять соток.

      До школи Діма прийшов записуватися сам, і те, що в класі були майже самі переростки, його втішило, бо в інтернаті у Комсомольську майже всі були діти. Хлопці з цікавістю прийняли Діму в своє товариство.

      Батько влаштувався працювати в заводську пекарню, і полетіла слава про його хліб і булки. Діма бере з собою дві булки, щоб поділитися з однокласниками. Йому, хлопцеві, що пережив сорок сьомий рік не в Україні, а їв ікру ложками в інтернаті КДБ, ніколи не зрозуміти тої святобливості й удячності, з якою товариші брали з його рук хліб.

      Під час перерви Діма раптом помітив худу, недоладну дівчину, що сиділа в середньому ряді порожнього класу і, здавалося, не зводила з булки очей. Він переломив булку з маслом надвоє й половину подав їй. І вона взяла, не вагаючись, бо хлопців жест був такий великодушний і щедрий.

      Наступного дня, дивлячись, як мама готує йому в школу сніданок, він попросив покласти три булки.

      – Навіщо?

      – Та він там знайшов собі одну, – засміявся Петро, – в діагоналевій спідниці й кирзових чоботях, ще й голодну. Сама як дошка. Ні спереду, ні ззаду.

      – Голодну? – мамин голос на мить затремтів.

      Мати взяла булку, що була вже замотана в папір, і вклала всередину смажене яйце.

      Відтоді вона вже давала в школу три булки, ні про що не питаючи.