Це коротке довге життя. Ірина Бондарук
Хома, була з гордовитого роду, який міг за себе постояти. Вона пишалася своєю красою, синіми очима й розкішною білою косою. Та й з Хомою вони дуже полюбились і зберегли свою любов аж до смерті. Не можна сказати, що вона в усьому корилася чоловікові. Але нічого не робила без його згоди. А що він виріс із сестрами, то жінку дуже шанував. І хоч би де був, вона почувалася, наче в нього під крилом.
Перші двоє дітей, яким було одинадцять-дванадцять років, померли в один день від скарлатини. І тільки за десять років у них народилося ще двоє. Втрату дітей жінка переживала дуже тяжко і навіть через багато років казала: «Краще б цих не було – аби ті були живі». А згодом, коли з’явились онуки, вона все одно любила тільки своїх дітей. «Виняньчила своїх, а ви няньчіть своїх», – казала вона їм. І це не з лінощів, а з принципу. Пильнувала чоловікових батьків. Люди казали, що мало в кого старі хворі батьки такі доглянуті. За це чоловік її дуже поважав. Померла вона на сім років раніше від нього, і він весь той час щодня ходив на кладовище.
Дід Хома служив в Уссурійському краї й був нагороджений Георгіївським хрестом. Ту відзнаку невістка, певно, поклала разом з кисетом, тютюном і грошима в труну. Працював при конях усе життя.
Після революції, повернувшись додому, він побачив дуба, що його обгризли кози. Хтось підмивав його зробити з дуба труну, а він пожалів: видвів кіз – і дуб знову потягся в ріст.
До колгоспу пішов першим зі своїми кіньми, щоб хурувати. Возив з міста крам до сільської крамниці. Жінка довго упиралася, та чоловік не раз спокійно повторював: «Підемо до колгоспу, щоб тільки дали жити».
Хоч яка голодна чи непевна пора були, колись багате село жило за давніми звичаями, намагаючись приховати руйнівні ознаки часу. На село бандити не нападали, бо знали, що в кожній хаті є зброя. Довго не приїжджали туди й розкуркулювати селян.
Жінку в селі навіть замолоду ніхто не звав Улькою. Тільки Оляною. Раненько в неділю вони поралися з сестрою в господарстві, пекли пироги й рушали до церкви. Після утрені сідали за стіл, розпивали чвертку з гранованих чарочок на ніжках, сиділи години зо дві, а потім відпочивали й ішли на вечірню службу.
Чоловіки цього дня збиралися коло крамниці, купували для розмови теж чвертку, дітям давали по п’ять копійок на кіно й подушечки.
Чоловіки відпочивали від жінок, жінки – від чоловіків, щоб у сім’ях була злагода.
Старший син Григорій був непризовний, женився рано й жив з батьком в одному дворі. Коли почалася війна, батько сказав йому:
– Іди, сину, на війну. Біда прийшла. Жінку й дочку ми доглянемо.
Невісточка дивилася на свекруху, що збирала сина в дорогу й соромилася своїх сліз, раз по раз вибігаючи з хати. А очі від них горіли голубим сяйвом.
Григорій пішов на фронт, але зброї йому не дали – тільки лопату й сокиру, щоб будував переправи. Коли військо відступало, пробиваючись до лінії фронту,