Війни художників. Станіслав Стеценко
* *
22 березня 1940 року, 18 год. 30 хв
Москва
Не думав багатій Сава Морозов, коли замовляв архітекторові Шехтелю розкішний особняк на Спиридонівці для своєї дружини, що колись його друзі більшовики відберуть особняк у господаря й улаштують тут Будинок прийомів Наркомату іноземних справ. Але саме так і сталося! Жителі навколишніх будинків влучно прозвали споруду «будинком раутів». Улюблена розвага місцевих хлопчаків – роздивлятися розкішні автомобілі – «рено», «мерседеси», «ролс-ройси», що очікували на виклик: «Автомобіль пана посла Великої Британії чи пана посла Франції».
У березні 1940 року тут давали урочистий прийом на честь великої делегації німецьких художників і Виставки німецького образотворчого мистецтва в СРСР. Зал прийомів прикрашали величезні червоні полотнища. Одне із чорною свастикою на білому круглому полі, інше – із серпом і молотом.
На вулиці ще світило сонце, а тут уже горіли величезні люстри.
Делегати, художники, чиновники Наркомату іноземних справ піднімалися сходами із надзвичайно красивим кованим поруччям. Виблискували лисини і напомаджені шевелюри.
Важко було відірвати очі від розкішних вітражів, різьблень і малюнків на стінах. Дисонував з обстановкою лише великий транспарант на вході з написом: «Сталін – це Ленін сьогодні. Анрі Барбюс». Барбюс в останні роки свого життя був найактивнішим критиком буржуазної цивілізації і схилявся перед Сталіним і СРСР.
У Зеленій вітальні, розташованій праворуч від вестибюля, художник Микола Гущенко – у відмінно зшитому на замовлення синьому бостоновому костюмі, білосніжній сорочці й темній, у косу смужку краватці, стояв з келихом вина біля величезного вікна. Поряд з ним стояли референт із культурних зв’язків Імперського міністерства іноземних справ Німеччини, доктор фон Клейст і його заступник доктор Шютте, які від відомства Ріббентропа курували візит делегації німецьких художників в СРСР.
Клейст – високий огрядний брюнет у світлосірому, в контрастну чорну смужку костюмі, від якого трохи рябіло в очах, з не дуже гармонійними, але й не потворними рисами обличчя. Ніс прямий, густе волосся зачесане на проділ. Запах хорошого одеколону. Постійна білозуба посмішка на обличчі. Доктор Шютте – маленький блондин з помітною лисиною, що виблискувала у світлі розкішних люстр, теж у сірому, але однотонному костюмі. Поряд із солідним Клейстом він виглядав нещасним, ображеним ліліпутом. Словом, хрестоматійний приклад пари начальника з підлеглим, в яких субординація помітна уже за зовнішністю.
Усі троє тримали в руках бокали з напоєм, який лише нещодавно почали виробляти в СРСР. Напій мав оригінальну назву «Советское шампанское». Досі шампанським називали вино, яке вироблялося у Франції, у провінції Шампань. Гущенко, Клейст і Шютте час од часу пригублювали прозору жовту рідину. «Советское шампанское» неприємно щипало язика.
– Між націонал-соціалізмом і соціалізмом не так багато відмінностей, – ліниво, неквапливо жестикулюючи, як і має робити людина вагою за дев’яносто кілограмів, говорив доктор Клейст Гущенкові.