Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій
заглянула медсестра.
«О, та сама, що на операції сигарету мені підкурила», – пригадав Кабан. Невисокого зросту, повненька, акуратна, кругле личко з кирпатим носиком, русяве волосся, світлі очі. Симпатична дівчина.
– Мене Нюсею звати.
– Сергій, можна Сірий. У тебе сигаретки не знайдеться? – запитав Кабан найголовніше.
– Знайдеться, тільки тут палити не потрібно, сьогодні я на чергуванні. Головний, якщо запах почує, то і тобі випише, і мені – по саме не хочу. Сірий, в Амвросіївку півгодини тому сепари зайшли.
Кабан ледь не вискочив з ліжка, але різкий біль повернув його назад:
– Не може бути! А наші де?
– А ваші вже дві години, як виїхали.
– Як виїхали?
– На машинах, як же ще? Сепари осатаніли зовсім: Ашота заарештували, який вам на заставу харчі возив, порожню заставу гранатами закидали. Дуже злі через учорашню колону, вони вас розраховували оточити, замість цього ось – показали на двох сплячих сепаратистів.
– Нюся, що робити?
– Я не знаю!
– Як же ти не знаєш. А хто знає? Мені ж хана!
– Хана, якщо знайдуть. Я на чергуванні сьогодні. На пропускному – Вікуся, подруга моя. Заховаємо тебе де-небудь, не бійся.
– Та я і не боюся, – сказав Кабан неправду. Насправді він боявся, він дуже боявся потрапити в полон, бо в полоні йому не жити, а страждати і помирати повільною страшною смертю. І нічого він зробити зараз не міг, оскільки лежав знесилений і нерухомий, хіба що попросити Нюсю ввести у вену кінську дозу снодійного. Розгублено дивився на стіну, що дуже давно фарбували в блакитний колір, – фарба поблякла, порепалася і роздулася, від чого Кабанові стало ще більш бридко і холодно, хоча на вулиці з самого ранку припікало до тридцяти і в палаті з обідньої пори стояло, без жодного поруху, розпечене повітря.
Повільно, наскільки дозволяли сили, Кабан витягнув з-під ліжка сумку, дістав звідти синій, з двома білими смужками спортивний костюм і чорну футболку, кректячи, перевдягся, а форму і берці склав назад у торбу. Увечері Нюся зайшла зробити уколи, забрала сумку і порадила виспатися. І правильно порадила.
А рано-вранці, не було ще і шостої, вона смерчем увірвалася в палату:
– У нас гості! Тебе шукають, вони знають, що ти тут!
Петруха і Ілліч солодко спали, похропуючи, на животах.
– Що робити? – Кабан прокинувся миттєво. Невідомо, звідки у нього взялися сили, він підвівся з ліжка і повільно-повільно пораненим равликом поповз по стіні до виходу.
– Веди мене в операційну, вони туди не зайдуть.
– Ти що, Сірий, яка операційна? Наш головлікар – головний сепаратист в Амвросіївці, він учора тут цілий вечір площею з прапором «денеер» скакав!
– Так він же мене оперував! Я ж кричав ще, пам’ятаєш, поки наркоз не взяв: «Як ми їм дали, козлам!» – розповідав, як я з кулемета сепарів мочив!
– Ну, як лікар і людина він нормальний, але не на нашому боці. Сам він доповідати про тебе не піде, але якщо запитають, він правду скаже.
– Але тоді мені хана!
– Але