Небо над Віднем. Богдан Коломійчук
ті, що лунають, коли хтось намагається виплюнути риб’ячу кістку, в слухавці почувся далекий жіночий голос:
– Докторе Шоймане?
– Так, я слухаю, – повторив він.
– Докторе Шоймане, це ваш секретар, Клавдія… На жаль, в мене погані новини: жодного квитка до Відня немає і найближчим часом не буде. Пояснюють, що залізниця повністю зайнята військовими поставками…
– Гівняна залізниця! – не витримав доктор.
В слухавці знову почулися свист і плювання.
– Пробачте, пане докторе, не почула… Повторіть, будь ласка… – попрохала Клавдія, коли сторонні звуки стихли.
Однак її співрозмовник вирішив себе опанувати і вдруге не називати імперську залізницю гівняною. Чоловік глибоко вдихнув, а видихнувши, запитав спокійнішим голосом:
– А диліжанси, Клавдіє? Ви дізнавались про диліжанси?
– Більшість візників мобілізували до війська, – відповіла секретар, – а нові не знають дороги… Диліжанси також не ходять.
Доктору Шойману знадобилось чимало зусиль, щоб подякувати Клавдії і спокійно покласти слухавку. В ту мить він чітко зрозумів дві речі: те, що його секретар як завжди чесно виконала свою роботу, тобто можливості дістатись до Відня в нього справді немає, і те, що через свою жадібність він застрягне в цьому проклятущому Львові надовго.
Доктор Шойман вкотре з жалем пригадав, як два тижні тому друзі переконували його завершити всі свої справи в Лемберзі і чимшвидше повертатись до столиці. Російські війська тоді ще стояли на кордоні, але газети, переважно віденські, переконували, що війна неминуча. Однак Шойман не поспішав. На Площі Ринок і далі продавали його улюблені медяники, в Стрийському парку гуляли гувернантки з дітьми, а театри сповіщали про нові прем’єри. Все було як завжди, і, здавалося, нічого не зміниться найближчі сто років. А тут ще й трапився багатий пацієнт з дерматозом, і доктор Шойман остаточно вирішив зачекати.
Тепер, коли царські війська стояли десь під Олеськом, він знесилено гепнувся в крісло, подумки проклинаючи все на світі: війну, росіян, дерматоз, літню спеку та себе самого…
Згадавши про свого пацієнта, доктор Шойман інстинктивно глянув на годинник. Був рівно полудень, а хворий чекав його о пів на першу. Залишалося півгодини, і, попри те що йти не хотілося, лікар почав збиратися. «Зрештою, – подумав він, – нічого не зміниться, якщо я втрачу пацієнта. Росіяни не відступлять, квитки до Відня не з’являться… Гірше буде тільки мені».
Доктор налив у склянку води і випив її одним ковтком. Рідина одразу ж проступила бридким надокучливим потом під сорочкою і на чолі.
– Гівняна спека, – процідив Шойман вже біля дверей, трохи затримавшись на виході, щоб насолодитися свіжим протягом.
Вийшовши з кам’яниці, лікар неохоче подався вздовж розпеченої вулиці, намагаючись триматися скупої тіні, яку відкидали будинки з лівого боку хідника. А що більшість перехожих робили так само, то йому час від часу доводилося виставляти свою лисувату голову під палюче сонячне проміння, щоб з ними не зіткнутись. В такі моменти чоловік почувався особливо нещасним.
Доктор Пауль Шойман прибув до Галіції рівно два роки тому, влітку 1912-го, на запрошення тутешньої курортної спілки, яка не так давно почала досліджувати цілющі властивості сірчаних вод у Трускавці. Він, добре знаний на той час фахівець зі шкірних захворювань, погодився очолити тамтешню лічницю на досить вигідних для себе умовах. Та невдовзі слава про віденського доктора поширилася далеко за межі Трускавця, і Шойман вирішив переїхати до Львова, доручивши керувати лічницею своєму заступнику. В Лемберзі йому не бракувало багатих пацієнтів, окрім того він раз в тиждень навідувася до Трускавця, щоб дати настанови заступнику та особисто прийняти декотрих найвибагливіших хворих. Таким чином, галицькі сверблячки та висипки за два роки принесли Шойману неабиякі статки. Звісно, доктору не хотілося покидати Галичину саме тоді, коли справи йшли вгору. Навіть не зважаючи на чутки про близьку війну з росіянами. Тепер би він цю Галичину покинув з превеликою радістю, але вже Галіція не хотіла його відпускати.
Шойман перетнув Єврейську вулицю і вузьким провулком вийшов до монастиря бернардинів. Тут він завернув до затишного, а головне прохолодного кляшторного дворика, де найпривабливіше виглядала, мабуть, монастирська криниця. Минувши дворик, лікар вийшов до Глинянської Вежі, за якою знову почалося міське серпневе пекло. На щастя, йти залишалося небагато: через Митну площу, вгору по Личаківській, а там ще один тінистий провулок, де в чималій кам’яниці жив банкір Ляховський, котрому вже другий тиждень допікав дерматоз.
Двері, як завжди, прочинила молода служниця, яка провела доктора у передпокій, за яким були двері до кабінету господаря. На відміну від сверблячок, які з’являлися у людей як в мирні дні, так і в часи війни, гроші любили виключно спокій. Тому останніми днями, незважаючи на свою недугу, банкір мусив працювати значно більше, аби втримати вклади громадян у своєму банку. І навіть лікаря Ляховський приймав у робочому кабінеті.
Служниця попросила зачекати, і Шойман сів на стілець, вдячно прийнявши