Небо над Віднем. Богдан Коломійчук
глухувату служницю, котра з’являлася у чітко встановлений час в тих самих місцях, виконуючи ту саму роботу. Тож господиня віднайшла у передпокої своєї спальні давно схололу каву і неапетитну випічку, до яких не було бажання торкатися. Кілька годин тому це був би відмінний львівський сніданок, проте зараз пані Штайнер мала за краще вийти і прогулятися до улюбленої цукерні.
Саме тому, що Емма полюбляла самотність і довгий час не приймала в своєму помешканні навіть друзів, її здивував і навіть трохи злякав візит незнайомця. Він сидів у вітальні спиною до сходів, тож не одразу помітив господиню. Жінка також зауважила гостя випадково, спускаючись донизу. Глухувата Стефа, видно, провела його сюди, повідомила, що господиня наразі відпочиває, попросила зачекати, а потім просто забула…
– Доброго ранку, пані Штайнер, – першим привітався гість, зводячись на ноги. Чоловік був високого зросту, кремезний і навіть дещо огрядний. На вигляд він мав близько шістдесяти.
– Мене звати Адам Вістович, – представився він, коли господиня привіталась у відповідь, – я заступник директора поліції.
– Он як, – жінка не приховала здивувавання, – чим завдячую такій честі?
– Чому б вам не підшукати собі іншу служницю? – замість відповіді запитав поліцейський. – Ця, схоже, не надто старанна.
– Стефа невід’ємна частина цього дому, – стримуючи роздратування, пояснила Емма, – вона віддавна тут, і кожен, хто орендує цей будинок, зобов’язани залишити її в себе на службі. Я не виняток… То чим завдячую вашому візитові, пане Вістовичу? Я, щиро кажучи, поспішаю, тому…
– Чи були ви знайомі з таким собі Феліксом Пройманом, пані Штайнер? – перебив її поліцейський.
Емма не поспішала відповісти. Сотні причин, чому варто було б заперечити це знайомство, промайнули в її голові. Втім поліцейський не прийшов би сюди, якби сам не знав відповіді. Отож, заперечувати було марно.
– Чому ж «була знайома»? Я й досі знаю цього чоловіка.
– Його знайшли мертвим сьогодні вранці, – сказав Вістович, – крім того, сталося пограбування. З кабінету Проймана зникла одна дуже коштовна річ. Ви знаєте, про що я?
– Ні, – твердо відповіла Емма.
– Зник діамант. Фамільна коштовність Габсбургів.
– Хіба цей діамант не було виставлено в залі?
– Виставили копію. Якраз щоб уникнути пограбування. Причому про це знав тільки сам Пройман та дехто з поліції. Підробка залишилась на місці.
Запала мовчанка, під час якої Вістович пильно дивився на Емму.
– То що сталося з наглядачем? – врешті запитала вона.
– Хтось вистрілив йому в лоба, – сказав поліцейський, – однак пострілу ніхто не чув. Так, ніби кулю увіткнули в нього пальцем.
– Бідолашний чоловік, – промовила Емма, – як шкода…
– Дуже шкода, – сказав Вістович, – хоча, зізнатися, імперську поліцію більше цікавить діамант, аніж смерть цього бідолахи.
– То чим я можу бути корисною поліції? – запитала жінка, демонстративно глянувши на годинник.
– За словами поліцейських, що охороняли залу, вчора