Небо над Віднем. Богдан Коломійчук
продовжив посол, – недарма ж в імператорському шаховому клубі про вас відгукувались як про найкращих гравців у столиці.
– Це там ви про нас дізнались? – поцікавився Габор, який також був гордий за свого колегу-співвітчизника.
– Не я, а пан Дмітров, – уточнив той, – мені лишень залежало на тому, щоб віддати цей скарб у руки справжніх майстрів. Тепер я бачу, що мій помічник не помилився…
– Можемо розпочати ще одну партію, – сказав Лайош.
Посол відповів посмішкою.
– Я маю іншу пропозицію для вас, пане Вешелені, – сказав він, – дослідіть гарненько білі фігури, які вам дістались під час гри. Так би мовити, обшукайте полонених. У вас два мої пішаки і королева. Почніть з нижчого рангу.
Здивований Лайош взяв до рук першого пішака і підніс його ближче до світла. Втім, нічого, окрім тонкої ювелірної роботи, він не побачив. На обличчі полоненого піхотинця відображалась рішучість і зневага до ворога. В правій руці він міцно затиснув довгого списа, а лівою тримав щита.
– Мабуть, щось усередині, – тихо підказав Габор.
– Саме так! – підтвердив Ніколаєв, який серед усіх болячок, схоже, найменше мав би боятися глухоти, – ці шахові солдати порожні всередині.
Лайош легенько натиснув на округлий постамент фігури, і той несподівано піддався, відкрутившись, мов кришечка від пляшки з мікстурою. Всередині пішака виявився маленький смарагд.
– Це за те, щоб ніхто не дізнався про нашу зустріч, – сказав росіянин, уважно глянувши на співрозмовників.
– Як скажете, – спантеличено промовив Лайош.
Він і його товариш все ще не розуміли, за що їм стільки задарма дістається. Нарешті, Ніколаєв потроху почав відкривати карти:
– Такий самий камінчик заховано і в іншому пішакові. Це щоб ви назавжди зберегли таємницю про шахову партію на острові Маргіт, – сказав він, – можете переконатися…
Щойно вони дістали ще два смарагди, посол продовжив:
– Тепер подивіться, що всередині ферзя.
Лайош тремтячими руками так само відкрив фігуру королеви. Всередині знову виявився смарагд, але значно більших розмірів. В шахістів перехопило подих.
– Це найбільший коштовний камінь, який досі було знайдено в мене на батьківщині, – сказав Ніколаєв, і голос його раптом став сухим і непривітним, – він зробить вас багатими до кінця віку… Але від вас я потребую однієї послуги.
Габор щосили стиснув руків’я револьвера і перемістив палець на спусковий гачок. І він, і Лайош відчували, що встряли в якусь дивну історію, і жоден з них не міг бути впевненим, що все для них скінчиться добре. Та Ніколаєв раптом знову посміхнувся:
– Насправді, для вас це буде дрібницею, – сказав він невимушено і майже весело, – адже мені просто потрібні добрі провідники в околицях Унгвару. А ви обидва родом з тих місць.
Запанувала мовчанка.
– Чому ви звернулися саме до нас? Та ще й пропонуєте таку щедру винагороду? Хіба мало людей, які знають ті місця? – запитав Габор.
– Дозвольте,