Небо над Віднем. Богдан Коломійчук
їй-богу, мені далася китайська. А тут таке…
Нависла ще одна незручна пауза, і Габор не знайшов нічого кращого, як знову наповнити склянки коньяком. Всі троє неквапно випили, в цей час думаючи, про що говорити далі. Продовжив розмову Дмітров:
– Отже, про пана Ніколаєва…
– Так, так, – з удаваною цікавістю озвалися двоє інших співрозмовників.
– Пан посол не тільки майстерний гравець в шахи, але й колекціонер шахових реліквій, – продовжив росіянин, – тут у нього зберігалася чудова колекція старовинних фігур та дошок, яку він збирав упродовж багатьох років. Більшість речей нам вдалося відправити до Петербурга, проте гордість колекції – шахова дошка великого індійського правителя Самудрапупти…
– Самудрагупти, – виправив його Лайош.
– Так, так, – посміхнувся росіянин, – отже, ви розумієте, про що йдеться. Шахова дошка Самудрагупти досі в Будапешті і, схоже, вивезти її звідси в нас немає жодного шансу.
Шахісти перезирнулися. Обидва чули про унікальні давньоіндійські шахи Самудрагупти, які рік тому продали з аукціону невідомому колекціонерові. Цим невідомим, виявляється, був російський посол.
– А чому не можете вивезти шахи в Росію? – запитав Габор.
– Ви все зрозумієте, коли їх побачите, – відповів Дмітров.
В чоловіків перехопило подих.
– Ми їх побачимо? – з недовірою промовив Лайош.
Росіянин кивнув.
– Скажу більше, – додав він, – якщо ви згодитесь, ці шахи будуть вашими, оскільки пан Ніколаєв не бажає продавати цю безцінну реліквію, а хоче передати її в руки справжніх поціновувачів шахового мистецтва.
Його співрозмовники зовсім заніміли від здивування і тільки мовчки витріщалися на Дмітрова, шукаючи в його поведінці ознаки божевілля. Той, врешті, сам ухопив пляшку і чесно поділив залишки коньяку між трьома склянками. Угорці й не думали пити.
– Ви жартуєте, пане Дмітров? – прийшов до тями Габор.
– Аж ніяк, – запевнив росіянин. Після третьої склянки в нього почав заплітатись язик. – Я справді пропоную вам шахи Самудрагупти, інакше, в кращому випадку, їх конфіскує поліція. А серед них мало цінителів старовини.
– Що потрібно від нас? – запитав Лайош.
– Нічого, – посміхнувся Дмітров, – просто заберіть їх сьогодні ввечері.
– Звідки?
– З острова Маргіт о десятій вечора. Зустрінемось на руїнах монастиря. Знаєте, де вони?
– Звісно, – відповів Габор.
– От і домовились. Тільки попереджаю: якщо з вами прийде ще хтось, наша домовленість втратить чинність. Шахи Самудрапупти – занадто цінна реліквія, і нам не потрібні зайві свідки…
– Безперечно, – погодились ті.
Між тим, кельнер знову приніс йому гуляш та випічку і завбачливо залишився сторожити їжу. Дмітров прицмокнув язиком і, перепросивши у співрозмовників, подався вечеряти, сам вочевидь побоюючись, що мадярських голубів не зупинить навіть сторож.
– Самудрагупти, – вдруге наостанок виправив Лайош, але росіянин вже його не чув.
Кілька