Автомобіль із Пекарської. Андрій Кокотюха
уже зрозумів, та все ж намагався до останнього триматися нейтрально.
– Я один із фундаторів товариства «Братні».
– Даруйте, нічого не чув.
– Не дивно. Ми лише три дні, як заснувалися. Маємо намір захищати українські інтереси не лише тут, в українському Львові, а й на всьому терені Галичини.
– Успіхів, – мовив Клим, простягаючи Громнишину руку.
Той зробив вигляд, що не помічає її.
– Пане Кошовий, успіх не є можливим, заки до праці не буде залучена вся українська громада. Ви згодні?
– Згоден, – Клим кивнув, ледь стримавши зітхання. – Проте я не граюся в політику.
– Політика – не гра, – суворо відповів учитель. – Нею займаються.
– У такому разі, я не займаюся політикою. Вибачте, в мене тут важлива розмова.
– Перепрошую, але українська справа є не менш важливою, – зауважив Громнишин. – Мали б то розуміти. Саме справа, пане Кошовий. Діло, не слова.
– Гаразд, – тепер Клим зітхнув. – Чим можу бути корисний? Попереджаю відразу – членом вашого товариства я не готовий стати.
– Нашого товариства, – вчитель багатозначно підніс пальця. – Нашого, пане Кошовий. Бо ж ви, маю надію, не збираєтесь бути хрунем [18].
– Не збираюся, – щиро запевнив Клим, не стримався, додав: – І перекінчиком [19] так само себе не мислю. Проте, аби не вважатися зрадником, навряд чи треба сторчголов записуватися в члени різних товариств.
– Та поки про членство не йдеться, – заспокоїв Громнишин. – Ось, прошу підписати цю відозву.
Засунувши руку за борт піджака, Василь Громнишин видобув звідти складений навпіл по довжині аркуш паперу.
– Що це?
– Відозва, – повторив учитель. – Ми протестуємо проти примусу до вивчення російської мови в народних школах, ремісничих училищах та бурсах. Пане Кошовий, москвофільські організації відкривають такі навчальні заклади, щоб сільські діти могли здобути безкоштовну освіту.
– Чекайте, хіба це погано? Ви вчитель, що недоброго в освіті?
Громнишин похитав головою:
– Пане Кошовий, зараз багато селян знімається з місць та перебирається в міста, бо там є робота. Хай чорна, здебільшого некваліфікована. За неї платять не так багато. Проте нічого іншого місто селянину не запропонує. Хто у нас володіє нафтовими родовищами, шахтами, всім, що дає великий капітал? Поляки, німці або жиди, – тут Громнишин знову скосував на Шацького, ніби той представляв той самий ненависний прошарок експлуататорів. – Але хай, ідеться навіть не про те, бо чорнороб може та має право лишатися українцем. Його діти – тим більше. Бо його діти, пане Кошовий, то наші з вами діти. Проте, – вчитель знову багатозначно підніс пальця й похитав ним, – діти селян, не маючи коштів, отримують безкоштовну освіту в закладах, котрими опікуються москвофільські громади. Навчання проводять російські державні піддані, молоді росіянки, тож українське шкільне навчання занехаяне. Тому національне виховання української