Война на три буквы. Екатерина Сергацкова
архітектури, Нацраді телебачення й радіомовлення, у відділенні зв’язку в приміщенні Головпоштамту, в офісі «Київстару», в магазині Bosco та ще у кількох менших крамничках і офісах.
Окремий «філіал» Майдану – захоплений антикомуністами офіс КПУ на Подолі.
Ці люди дуже різні. Між ними існує тертя – наприклад, між «поміркованим» Українським домом і «радикальною» КМДА. Практично ніхто не підтримує нову владу: звучать фрази «проміняли шило на мило», «ділять портфелі, а нас злили».
Біля символічної барикади висотою по коліна на вулиці Прорізній жінка нападає на хлопців:
– Чого ви тут досі стоїте? Смітите тільки!
Ставлю запитання «Чого?» десяткам людей.
– Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть? Хто буде Київ захищати?
Здається, він і сам собі не дуже вірить – але про Крим кажуть багато майданівців.
Більшість говорить і про інше. Найкращим підсумком є відповідь чоловіка років п’ятдесяти з Яремчі:
– Ми недовольні.
Мы их тут охраняем. А они…
– Бросьте пару гривен для охраны, – каже маленька жінка років тридцяти. – Или сигареты.
Ми потім довго розмовляємо, гріючись біля їхньої бочки. До шостої ранку чергує пара: вона – з Донеччини, він – із Херсонщини.
Крізь барикаду з бетонних блоків на вул. Грушевського їздять машини. Часом опускають вікна: «Слава Україні!» – «Героям слава!»
На пост підходять нові люди. Один смажить на залізному пруті сало.
– Эх, сюда бы еще картошки нанизать, – каже інший.
Той, що смажить сало, сміється.
Я й жінка сидимо на поламаному ряді стільців з якогось актового залу. Її хлопець з Херсонщини і ще один м’ясистий і трохи п’яний чоловік – збоку на дошках, поставлених на бетонні блоки.
– Вам что, переночевать негде? – запитала жінка, коли я засидівся.
– Человеку просто интересно, – каже жінці її хлопець, і до мене: – Вы извините ее.
– Да, я из Донецкой, – розповідає жінка. – Раньше у меня работа была. А тепер вот ребенка там оставила.
Жінка з Донеччини починає триповерховим матом крити Януковича. Жаліє себе і злиться на тих, хто проїжджає повз.
– Мы тут их охраняем. А они не останавливаются. А у охраны сигареты кончаются. Эй! Киньте пару гривен!
– Ты что? – шиплять на неї чоловіки. – Не подставляй нас!
– А чего они?
Вона трохи поплакала. Її хлопець м’яко втішав її. Він теж маленький. Металеві коронки на передніх зубах. Вона витерла сльози рукавом. Вона, як і решта, у б/в камуфляжі.
– Вы извините меня.
Спалений вхід на стадіон «Динамо» позаду них. Зів’ялі гвоздики на барикаді поруч. На обличчях відблискує вогонь з металевої бочки. Саме тоді мені вперше згадуються «Знедолені» Гюґо.
Засланий козачок
Вписатись у якусь із сотень виходить не зразу. Стандартна відмова:
– Та тут стільки козачків засланих. І провокаторів.
Нарешті, показавши паспорт