Оповідь Артура Гордона Піма (збірник). Эдгар Аллан По
інші – до періоду творчої зрілості. Оповідання «Тиша» було написане між 1831 і 1833 рр. і у першому варіанті мало назву «Siope – Fable [In the manner of the Psychological Autobiographists]», («Siope – Притча [в манері психологічних автобіографів]»), де «Siope» – транслітерація англійською грецького «тиша», а дехто вважає, що й анограма «is Рое». Воно призначалося для «Фоліо-клубу» й відповідно до задуму збірки носило характер витонченої пародії на твори ряду англійських письменників доби романтизму, як і тодішню літературну моду на орієнталізм і численні «притчі» й «алегорії», і, нагадаємо, мало бути зачитаним «після обіду за склянкою вина». Під назвою «Siope» воно побачило світ 1837 р. в одному з балтиморських журналів; за три роки по тому, доопрацьоване і з теперішньою назвою «Silence – А Fable» («Тиша – Притча») зайняло своє місце у збірці «Гротески й арабески». Змін було внесено небагато, але, як стверджує на матеріалі проведеного ним текстуального дослідження Б. Ф. Фішер, вони витіснили відверту стилізацію, натомість підкреслили драму людської особистості. Сучасному українському читачеві пародійні інтенції «Тиші» відчути часом нелегко: йому не знайома притча Бульвера (Бульвер-Літтона) «Монос і Даймонос» (1830), звідки По взяв людину, яка шукає усамітнення, скелю з написами на ній і т. ін, як і роман Дизраелі «Контарині Флемінг» з його підзаголовком «психологічна автобіографія» (1832), не обізнаний він, у цілому, і з творчістю Де Квінсі, виняток становлять хіба що Колридж і, звісно, Байрон, алюзії до «Східних поем» якого у ній присутні.
З моменту появи «Тиша» бентежила своєю неоднозначністю. Дійство у ній відбувається в позаісторичному й позагеографічному просторі, хоча певні топоніми й реалії у найзагальніших рисах вказують на час і місце дуже від нас віддалені, в яких «історичний» вимір переходить у міфологічний, біблійний; цьому сприяє і загальний тон оповіді в основній частині, й алюзії до «Старого Завіту». Демон суміщає в собі риси Диявола, який спокушає людину, східного демона, схильного до витівок, навряд чи приємних людині, і навіть християнського Бога, який милується щойно створеним ним світом. Оповідь Демона складається з двох планів: візуально й акустично відтвореного мінливого світу природи і людини, застиглої у позі відчаю, ніби зрощеної зі скелею – єдиним непорушним предметом пейзажу. Природа не є лише тлом: і води Заїри, і лілеї, «горді, навіть у розпачі», і дерева, і навіть краплі дощу – істоти зі своєю пластикою і характером, мінливі у своїх перетвореннях – переходах кольору, розміщенні в просторі, звуку. Пейзаж прекрасний, та водночас він викликає відчуття, некомфортні для людини, й тим самим засвідчує, що їй чужий (та навряд чи ворожий). Із написів на камені й постійно повторюваного слова «самотність» в оповіданні вибудовуються дві смислові пари: «самотність – розпач» і «самотність – тиша». Їх складові не протистоять одна одній, як і вони самі, скоріше можна говорити про уточнення й розвиток загального для них значення, негативного для людини. Це стосується не лише фізичного виміру її існування, але й духовного: якими б важкими не були