Сім’я Оппенгеймів. Лион Фейхтвангер
в цю середу, як звичайно, Густав запросив Фрішліна. Він збирався, власне, попрацювати над біографією Лессінга. Але чи не означатиме це спокушати заздрісну долю, якщо саме сьогодні братися до улюбленої справи? І він вирішив Лессінга сьогодні відкласти, а зайнятися хронологічною історією власного життя. Адже тільки сьогодні вранці він звернув увагу на те, як важко орієнтуватися у власній біографії. Навести тут деякий порядок – цілком відповідне завдання у день п’ятдесятиріччя.
Густав чудово розбирався в біографіях багатьох людей, які жили у XVIII і XIX століттях. Він умів розпізнавати, які моменти в житті цих людей були вирішальні.
Але дивно, як важко йому вирішити, що було важливе для його власної долі, а що ні. Адже немало було сильних переживань, пов’язаних і з власною долею, і з долею всіх людей, адже була війна і була революція. Що ж, кінець кінцем, переродило його? З сумом відчув він, як багато він втратив. Розглядування власного життя привело його в поганий настрій.
І раптом він різко обірвав себе. Усміхнувся.
– Візьміть листівку, любий Фрішліне, – сказав він. – Я хочу вам продиктувати.
Він диктував:
– «Шановний пане! Запам’ятайте на решту днів Вашого життя: нам дано працювати над справою, але не дано завершити її. Щиро відданий Густав Оппенгейм».
– Хороші слова, – зауважив Клаус Фрішлін.
– Правда ж? – сказав Густав. – Це з талмуда.
– Кому адресувати листівку? – спитав Фрішлін.
Густав Оппенгейм усміхнувся по-хлоп’ячому, лукаво:
– Пишіть, – сказав він, – «Д-ру Густаву Оппенгейму, Берлін-Далем, Макс-Регерштрасе, 8».
Коли не рахувати цієї продиктованої листівки, ранок минув неплодотворно, і Густав був вдоволений, коли трапилася поважна причина перервати роботу. Причина ця з’явилася в особі чарівної Сибіли Раух, його подруги. Так, це вона, Сибіла Раух, під’їхала на своїй маленькій, чудній, обшарпаній машині. Густав зійшов униз зустрічати гостю. Не звертаючи уваги на слугу Шлютера, який відкривав ворота, вона піднялася навшпиньки і холодними устами поцілувала Густава в лоб. Не так було просто зробити це, бо під пахвою у неї затиснутий був великий пакет – іменинний подарунок Густавові.
Розгорнувши пакет, Густав побачив подарунок – старовинний годинник. Над циферблатом рухалося око, так зване «боже око», яке пересувалося з секундною стрілкою зліва направо. Густав давно вже збирався поставити у своєму робочому кабінеті такий годинник, як постійне нагадування собі, трохи незібраній людині, про необхідність системи в роботі. Але йому не траплявся годинник з підхожою до загального тону кімнати оправою.
Він радий, що Сибіла знайшла саме те, що потрібне. Він дякує її шумно, сердечно, люб’язно. Десь у глибині душі він трохи розчарований. Бажаючи поставити в його кабінеті це вічно рухливе око, яке має наглядати за ним, – чи не виявляє цим Сибіла своє критичне ставлення до нього, Густава? Густав жене від себе неприємне почуття, не дає