Князь-варвар. Ігор Макарук
до якого вона його підштовхувала. Тому змушений був і надалі оминати поріг оселі коханої.
– Дрімаєш, брате, – від несподіванки здригнувся Святовид, почувши поряд голос Мечислава.
– Ні, не дрімаю, – похитав головою Святовид, поглянувши на Мечислава, – лиш міркую про життя своє.
– От і я тим самим займаюся цілий ранок і всю дорогу, – розуміюче кивнув головою когортний командир.
– А що тобі міркувати? У тебе все добре. Маєш кохану дружину, красуню. Ростиш сина. Успішно несеш дружинну службу, от вже став когортним командиром, – промовляючи, Святовид приязно усміхався, щоб, бува, брат не помислив, що він йому заздрить.
– Воно то так, але і не так, – зітхнувши, промовив Мечислав, а потім на якусь мить, наче завагавшись, озирнувся навколо, – я весь час слідкував за тим, як ти спілкувався із нашим батьком, чатуючи, щоб Добромир від’їхав подалі від тебе.
– ?
Святовид спочатку запитуючи подивився на брата, а тоді роззирнувся, вишукуючи поглядом старого боярина. Добромир хоч знаходився неподалік, але був зайнятий жвавою розмовою із Дзвенимиром Шуйця і не зважав, чим зайняті його сини.
– На минулій неділі здолала хвороба дружинного воїна моєї ватаги. І настільки сильно, що ми змушені були бідолаху відвести до знахарки, – почав спокійно свою оповідь Мечислав.
– Ти бачив Чаруну? – запитав, скривившись, Святовид, поглянувши на брата болючим поглядом.
– Так, бачив, – кивнув головою Мечислав, – а ще я бачу, як тобі боляче, брате, боротися зі своїми почуттями.
– Ти хочеш говорити зі мною про мої почуття до Чаруни? – стиснувши губи, різко запитав Святовид.
– Загалом ні, але в якійсь мірі і про це, адже я бачив змарнілу дівчину, яка також страждає від вашої розлуки.
– Ми про це говорити, Мечиславе, не будемо, – стиснувши зуби, процідив молодий волхв.
– Можливо, ти мене не почув чи не зрозумів. Я хочу порозмовляти з тобою про справу, яка не дає можливості спокійно жити і тобі, і мені, і нам усім, – притишивши голос, ледь чутно промовив Мечислав.
– Ти хочеш поговорити про те, про що у родині не прийнято говорити, – уважно поглянувши у вічі брата, промовив Святовид. – Ти думаєш, ми можемо про це говорити?
– Я не знаю, чи ми можемо говорити, але я хочу знати: звідки взялося те страшне прокляття, через яке, одна за одною, помирають жінки нашої родини? Я хочу знати: цьому буде колись кінець? Чи ми знову маємо готуватися до погребальної Кради? – Мечислав, розпалюючись, проголошував все нові і нові запитання, ставлячи ними волхва у глухий кут.
– Або замовкни, або заспокойся і говори тихіше, – різко перебив брата Святовид, – я, так само, як і ти, не хочу, щоб нашу розмову чув батько.
Мечислав, кивнувши головою, оглянувся у бік старого боярина. Той продовжував вести бесіду із теперішнім переяславським посадником, щось жваво йому оповідаючи.
– Що тебе так стурбувало? Що не дає тобі спокою? – під’їхавши впритул до Мечислава,