Рискни любить. Александр Лихолетов

      Ми дорогою кольору ночі,

      Та з очами, що кольору сліз,

      Хочеш ти, або зовсім не хочеш,

      Та йдемо в зачарований ліс.

      Цю дорогу собі прокладаєш,

      Крізь повіки в саме забуття,

      І хоч зранку цього не згадаєш,

      Та вночі спалахне почуття.

      Навкруги дивовижні дерева,

      І зірки мерехтять на гілках,

      І кохана моя королева

      Моє серце тримає в руках.

      І це серце як крига холодне,

      Та і це незабаром мине,

      Це не диво якесь надприродне,

      Це у серці любов спалахне.

      Спалахне і вогнем запалає,

      Розтопивши безжалісний лід,

      І це полум’я нас зігріває,

      І ширяє душа у політ.

      До високого сонця ширяє,

      І затьмаривши світлом своїм,

      Небосхил і весь світ підкоряє,

      Щоб знов впасти в долоні твої.

      І дорогу тобі освітити,

      І спустошити озеро сліз,

      До світанку тебе проводити,

      Крізь увесь зачарований ліс.

      І коли ти прокинешся зранку,

      Ти нічого не зможеш згадать,

      У вогні розчинившись світанку,

      Моє серце ще буде палать

      І на тебе до ночі чекать…

      Мы шли в накидках из ночи,

      Невидимые для глаз,

      О будущем не пророча,

      Живущие лишь сейчас,

      Живущие этой встречей,

      Всё кроме – лишь пустота;

      Один только этот вечер,

      Одна на двоих мечта,

      Одно на двоих желанье,

      В которое души сплелись.

      Прошли века ожиданья,

      Мгновенья любви понеслись.

      Их мало, их мало до боли;

      Куда только время ушло?

      Тогда, была б моя воля,

      И солнце бы не взошло;

      Вот только оно восходит,

      Пылающий адский круг,

      Тебя от меня уводит,

      Разрушив сплетенье рук,

      Но только не душ сплетенье —

      Его не сломить вот так;

      Оно призывает затменье,

      И землю поглотит мрак,

      И в ярости будет светило,

      Огонь извергая, бурлить,

      Но нет в этом мире силы,

      Способной любовь затмить.

      А мы в накидках из ночи,

      Невидимые для глаз,

      О будущем не пророчим,

      Мы счастливы здесь и сейчас…

      Я слышу, лёгкие шаги

      Тебя уносят вдаль;

      Секунды чересчур долги,

      Чтоб я унял печаль.

      И глаз синеющую сталь

      Стою я, отводя;

      Не показать свою печаль

      Стараюсь, уходя,

      Но только