Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей. Антін Мухарський
ями з гівном були заповнені вщерть. Давалася взнаки велика кількість людиноподібної худоби з країн Середньої Азії, які жерли ту тушонку з превеликим задоволенням, а потім всідалися перед наметами у кола на «кортах» і про щось там собі гомоніли на мові Темучіна, чи то пак Чингісхана, Тохтамиша й іноді трошечки Ходжі Насрєддіна, про що свідчили лукаві погляди у бік «бєлих братьєв», що мучилися від запорів і липневої спеки, нічим не гіршої за ту, яка буває в Самарканді чи Кизилкумі десь у березні-квітні, коли цвіте урюк.
Азіатів було дуже багато. На три-чотири літаки з європейської частини СРСР було по десять авіалайнерів з Душанбе, Улан-Уде чи Сєміпалатінска. Це мене дивувало. Ну невже не можна було створити в центрі Європи хоча б ілюзію цивілізаційної дотичності СРСР до європейських норм та стандартів, надсилаючи сюди служити європеоїдів з Прибалтики, Вітєбська чи глухої рязанської дєрєвєнькі Сукіно-Єгорушкіно? На хєра тут, у центрі Європи, неподалік від місць, де творили Моцарт із Бахом, Шопен, Вагнер, Еріх Марія Ремарк, Зігмунд Фройд, Кафка та, вибачайте на слові, Карл Каутський, – уся оця татаро-монгольська гопота? І тільки трохи згодом я зрозумів цей геніальний демографічний пиздець, без сумніву розроблений у суворих кабінетах Луб’янки.
Три доби у таборі для новобранців, дві у дорозі, а до того ще два тижні на перевалочному пункті в Україні біля Білої Церкви, і це, зауважте, без жодної можливості прийняти душ чи отримати нелімітований доступ до води, щоб, як казав старшина Акінфієв, «окунуть мудя». І ось о п’ятій ранку радянську худобу вивантажують зі скотарських вагонів, де замість туалету – вічко у підлозі, й ведуть вулицями затишного прусського містечка Франкфурт-на-Одері, в якому розташовано головний розподільний пункт Групи радянських військ у Німеччині.
Нескінченна колона голених голів у червонозоряних пілотках з мармизами, вкритими пилом, багнюкою, і вже не розбереш, де голова удмурта, киргиза, хлопкороба, гречкосія, токаря другого розряду, семінариста, ботаніка, філолога чи студента театрального інституту ім. Карпенка-Карого, як ото, приміром, я. І кожен одягнутий у форму, на два розміри більшу, у дерев’яні кирзові чоботи зі смердючими онучами всередині, і кожен тягне за спиною напханий гівняною тушонкою «вєщмєшок», з припасованою до нього шинелкою, якою вкривалися вночі на нарах у телячих вагонах. І нема тій колоні кінця й краю.
Встає сонце. З віконечок охайних фарбованих будиночків мовчки визирають молоді й не дуже обличчя німкень (німці взагалі встають дуже рано). Чоловіків нема. Їм соромно. Їхню землю окуповано, і вони не спроможні зарадити цій біді.
«Ей, дєвушкі, давайтє знакоміться!» – вигукує із нотовпу якийсь малєц-удалєц з Уфи чи Наро-Фомінська, й обличчя зникають.
Для чого це все? Щоб знала Європа, знав світ, що отам, за високими, обнесеними колючим дротом парканами військових частин, ховається півмільйона варварів, які будь-якої миті можуть осідлати тисячі танків, літаків, БМП і БТРів, а також запхати дула своїх немитих хуїв у піхви ошатних європейських пані