Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей. Антін Мухарський
терористів», яких ув’язнив режим Януковича за брехливим звинуваченням у підготовці теракту, і сказала: «Ваші пісні підтримують у тюрмі їхній бойовий дух. Пишіть ще». Її слова не те щоб змінили наше ставлення до проекту. Вони вкотре переконали нас у правоті нашої справи. Всім лютим бандерівцям, славним героям тризубівцям, УНА-УНСОвцям, «Патріотам України», футбольним фанам та всім, хто згодом утворив добровольчі батальйони «Правий сектор», «Азов» та інші, присвячується наступний твір. Співається на мотив «Поспєлі вішні в саду у дяді Вані».
Взорвали бюста в саду біля обкому
У Запоріжжі, таки підірвали бюста.
То наші хлопці, патріоти із «Тризуба»,
Падлюці Сталіну ввалили дуста.
ПРИСПІВ.
Ти, Любомирчик, не штовхайся, а ти, Зенку, помовчи,
А нумо, Бодя, подай гранатомет…
Взорвали бюста в саду біля обкому,
І замість Сталіна стоїть тепер намет…
А в тім наметі комуняки знов рішають,
Як їм з бандитів поробить героїв.
На те їм скажем: комуняку – на гілляку
І знов гранатами падлюк накроєм.
ПРИСПІВ.
Замість останнього рядка: «І замість Сталіна стоїть тепер клозет».
А в тім клозеті чи то Гітлер, чи то Путін,
Якесь фашистське чи чекістське рило…
Мочіть в сортірє ту імперськую заразу,
Щоб комуністам нєповадно било.
ПРИСПІВ.
Аби називатися повноцінним бандерівцем і «націонал-фашистом», маєш насамперед стати українцем. Це аксіома. І не має значення, скільки в тобі російської, польської, єврейської чи німецької крові. Бо українець – це не тільки національність, це стан духу і душі. Адже за часів, коли я свідомо включився у визвольний рух, право бути українцем треба було спершу вибороти, а тоді щодня боронити.
У 1989-му, після армії, я вже не застав тієї країни, котру пам’ятав. За два роки все змінилося. Я вперше – клянуся! – вперше почув у Києві українську мову… Не в телевізорі, не в інститутських стінах, де українською в побуті спілкувалися лічені професори, яких усі вважали старими маразматиками, й не з вуст селян на базарі, що розмовляли здебільшого страшним суржом…Трапилося це в Будинку культури авіазаводу ім. Антонова на концерті групи «Воплі Відоплясова» – у зал набилося тоді повно моїх однолітків, студентів університету Шевченка, педінституту, політеху, інших вузів, і всі довкола говорили українською…
Саме тоді я, «русифікована київська падлюка», – вперше! – теж перейшов у побутовому спілкуванні на українську і, не повірите, відчув захват і піднесення, відчув себе представником молодої модерної нації, що народжувалася у мене прямо на очах. Не українцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографічним ембіцилом, не холопською почварою кремлівсько-імперського штибу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ! Не зважайте на певну пафосність моїх слів – у цьому місці своєї оповіді я не можу втриматися від