Гопак під Хотином. Валерій Гаєвський
його нової резиденції.
У власних покоях він переодягся, зупинивши наразі свій вибір з огляду на вечірню зустріч з козацьким полковником на розшитому золотом шовковому жупані й підбитому хутром пантери доломані. Подібним вбранням хизувало чимало магнатів, але лише король мав пов’язаний на жупані пояс з витканим на ньому хитромудрим малюнком, котрий і виказував належність його господаря до королівського роду Вазів.
– Ваша королівська величносте, сьогодні п’ятниця – пісний день. Подавати, як завжди, рибу чи може й скоромне. Козаки ж звикли, ви самі знаєте, як пити та їсти, – вдався до нього коронний канцлер Осолінський, щойно він зайшов до свого невеликого кабінету.
Підкручені кінці довгих рудих королівських вус невдоволено сіпнулися на верхній губі його величності:
– Хіба ж не шанують наші гості Великого Господа, любий канцлере. Стіл розпорядіться накрити як належить. Мені морквяний сік, їм – старого венгржина й угорського молодого вина. Сагайдачний – не драб неотесаний, а шляхтич уродзоний. То гетьман Бородавка горілку квартами дудлить. А пан Петро п’є не більше, ніж краківський ксьондз. Втім, подасте до столу добуту мною варену пісну зайчатину. Господь простить мені цей гріх, скоєний заради моєї держави.
Король і справді довгорічними турботами і трудами зробив Польщу та її народ кращими, щасливішими – навіть великопольські магнати вже не можуть обійтися без цього розважливого працьовитого і стійкого духом шведа, котрий наразі знає, як зупинити саме пекло, що вже дихає смородом і вогнем на королівство.
Єжи Осолінський був чи не удвічі молодшим за короля; як і Сигізмунд він виховувався за межами Речі Посполитої і дістав свою найвищу у ній державну посаду не лише за свій природний розум, а й за європейський вишкіл. Відтоді марно намагався привчити бундючних і гонорових шляхтичів до порядку й шляхетності, яких набачився при французькому й іспанському дворах, й відтак постійно жив у атмосфері тяжких турбот, гірких розчарувань й густої, як олива, ненависті.
Він не був настільки набожним, як його вінценосний патрон, тож наближення до Молдови полчищ Османа бачив суто як практичний урядовець й теоретик державної справи й покладався більше на свої розмисли, аніж на Бога, чим накликав на себе гнів не лише шляхти, а й єзуїтів, котрі при Сигізмундові заполонили Польщу.
Перемовини з хитрим, свавільним лотром Сагайдачним, котрі король призначив на вечір, теж ще не почавшись, вже дошкульно зачіпали найбільш болючі місця у його єстві; йому соромно було за свою отчизну, змушену задля виживання схилятися перед запорізькими розбійниками, а ще більше боліла душа за можливу особисту ганьбу, позаяк мав його підступний русин за особистого ворога.
І таки вже добряче ткнув його нещодавно носом у лайно, відновивши у Речі Посполитій православну ієрархію. Сам Єрусалимський патріарх висвятив його товаришочка Борецького на митрополита Київського, а той хутенько записав усіх запорізьких зарізяк до Київського