Сонячний Птах. Уилбур Смит
вираз обличчя Тимоті мене зупинив. Я зрозумів, що показати мені свою ступню коштувало йому неабияких зусиль.
– Хочете випити чаю, докторе? – Він перейшов на англійську мову, закриваючи тему. Коли один із його молодих африканських асистентів налив нам по чашці міцного чорного чаю, Тимоті запитав:
– Розкажіть мені, будь ласка, як посувається робота на руїнах Місячного міста, докторе.
Ми погомоніли ще з півгодини, потім я покинув його.
– А тепер пробач мені, Тимоті. Я відлітаю назад завтра рано-вранці, й мені ще треба багато чого тут зробити.
Мене розбудив тихий, але наполегливий стукіт у двері мого помешкання в інституті. Я увімкнув лампу біля ліжка й побачив, що була третя година ранку.
– Хто там? – гукнув я, і стукіт припинився.
Я підвівся з ліжка, накинув на себе нічний халат і підійшов до зовнішніх дверей, але тут мені спало на думку, що я наражаюся на ризик. Я повернувся до спальні й узяв із шухляди великий автоматичний пістолет сорок п’ятого калібру. Почуваючись трохи героєм мелодрами, я загнав патрон у гніздо барабана й повернувся до вхідних дверей.
– Хто там? – повторив я своє запитання.
– Це я, докторе, Тимоті.
Я повагався ще трохи – хто завгодно може назвати себе Тимоті.
– Ти один? – запитав я мовою калахарських бушменів.
– Так, я сам-один, Сонячний Пташе, – відповів він тією самою мовою, і я запхав пістолет до кишені й відчинив двері.
Тимоті був у темно-синіх штанях й білій сорочці, на плечі була накинута вітрівка. Я відразу помітив на сорочці свіжі плями крові, а також брудну пов’язку на лівому передпліччі. Він був явно дуже збуджений – очі широко розкрилися, коли на них упало світло, а руки нервово смикалися.
– Господи, Тимоті, з тобою все гаразд?
– У мене була жахлива ніч, докторе. Я мусив побачитися з вами негайно.
– Що ти зробив зі своєю рукою?
– Я порізав її об скло на передніх дверях, коли впав у темряві, – пояснив він.
– Дозволь мені подивитись на неї, – сказав я, підходячи до нього.
– Не треба, докторе. Це лише подряпина. Те, що я прийшов сказати вам, набагато важливіше.
– Сядь нарешті, – сказав я йому. – Я дам тобі чогось випити.
– Дякую, мачане, я із задоволенням чогось вип’ю, я збуджений і нервовий, тому й поранив собі руку.
Я налив обом нам віскі, він узяв келих у праву руку й, не зупиняючись, ходив туди-сюди по вітальні, а я сів у шкіряне крісло.
– Що з тобою, Тимоті? – запитав я.
– Мені важко розповісти вам про це, мачане, бо ви не належите до тих, хто вірує. Але я мушу переконати вас.
Він замовк і випив віскі, а тоді знову обернув обличчя до мене.
– Учора ввечері ми довго говорили з вами про Місячне місто, докторе, й ви розповіли мені про ті таємниці, яких ви досі не змогли відкрити.
– Так, – погодився я, підбадьорливо кивнувши йому головою.
– Кладовище давніх жителів міста, – провадив