100 днів полону, або Позивний «911». Валерій Макеєв
Ти поет, а ім’я починається на «В». Ось: дарую тобі ручку і блокнот», – із нагрудної кишені він вправно дістав свій робочий (майже чистий) записник. Згодом зізнався: з їхнього колективу уже сидів у нас хлопчина, який і розповів, що є тут такий полонений віршописець.
Поезія вдавалася на славу й до теми: «Засов на двери» – про філософію затворництва, «Лучик света» – про промінь світла, тепла й надії… Кожного разу промінь знаходив у камері своє місце. У мирному житті ми не помічаємо цінності цього потоку світла й любові, а там… Там усе інакше. Ромка приловчився майже безпомилково визначати час за місцем падіння променю в камері. Особливою майстерністю було визначити час після обіду, коли від обвислих дротів падала тінь на стовп, що стояв неподалік нашого вікна – ось такі природні циферблати. Я ж визначав час більш точно: за внутрішнім годинником. Це особлива методика, краща, ніж прагматичне вивчення тіней. Якось в одного колишнього спортсмена лишився годинник (тут за Дзержинським: звісно, це не його заслуга, а їхня недбалість): майже тиждень ми знали точний час. Хлопці влаштували мені екзамен: звіряли за годинником. Один гірник, не знаходячи пояснень тому, як можна відчувати час, з шахтарською іронією резюмував: «Рахує!».
На жаль, майже всі вірші лишились там, де й диктувались мені, – у просторі. Відновлювати навіть не намагався – не вийде. Там особливе місце, по-своєму поетичне. Збереглося лише три тексти: «Тик-так», «Страна – слова» і «Фарт».
«Тик – Так» пульсирует смятенье,
«Тик – Так», − не так…
Быть может это знак?
Казалось, замерло,
остановилось время,
Но сердце спорит,
Все ж – «Тик – Так»…
И это жизнь, которую мы любим,
Даже такой, когда нет сил на жизнь…
Но силы есть…
В Душе их не убудет.
Ты только
Верь, Надейся и Держись!
«Тик – Так»,
Но сколько еще, право,
Мне быть заложником судьбы?
Я знаю,
Все ниспослано по праву,
И под покровом Божьим
Ходим-бродим мы.
И молимся мы о терпении и прощении,
И веруем, когда, казалось,
Дух утих…
В миру для нас
Остановилось время,
Но небеса считают всё —
«Так – Тик»…
Как-будто все перевернулось,
Ушел привычный взгляд на мир,
Что-то дремавшее во мне проснулось,
И меряет свое:
«Тик – Так… Так – Тик…»
И рвусь назад —
К вольной неволе снова,
Где все привычно:
Дом, уют, жена…
«Тик – Так… Так – Тик…»,
Нет, что-то засбоило,
Сорвался ритм,
Горит душа – страна.
Все то, что Родиной
Вчера мы величали,
Вдруг засбоило…
Все пошло не так…
О, Господи!
Даруешь ли нам силы
Найти свое привычное
«Тик