Інстинкт убивці. Карін Слотер
постиралися від тривалого використання. Напис на екрані повідомляв про шістнадцять записів. Фейт здогадалася, що червона кнопка означала запис, тож біля неї, напевно, була кнопка відтворення.
Задзвонив її мобільний, і Фейт мало не впустила диктофон. На екрані висвітився номер Джеремі, і вона подивилася на другий поверх Ґлен-холу. Нарахувала п’ять вікон і в шостому побачила сина, він стояв і дивився на неї.
– А хіба лазити по чужих кишенях не протизаконно? – спитав він.
Вона поклала диктофон назад у кишеню.
– Мені починають набридати малі розумники, які знають свої права.
Він пирхнув.
– А скажи-но мені таке: якби в тебе не було картки-ключа, як би ти зайшов у гуртожиток?
– Натиснув би на кнопку для інвалідів.
Фейт похитала головою над безглуздям ситуації. От і спробуй відстежити людей, які заходили в гуртожиток і виходили з нього.
– То що, тобі потрібні гроші на піцу, білизну випрати чи ти просто хочеш заборонити мені підніматися нагору й ганьбити тебе перед друзями?
– Я чув про того хлопця, – сказав Джеремі. – Уся гуртяга гуде.
– І що кажуть?
– Небагато, – зізнався він. – Його практично ніхто не знав. Він був просто хлопцем, якого проминали в коридорі по дорозі до туалету.
У його голосі Фейт почула нотки співчуття, і її пронизала гордість за те, що син був такий людяний. Їй траплялися цілком протилежні екземпляри, вкрай неприємні.
– Як думаєш, ви знайдете ту дівчину?
– Дуже на це сподіваюся.
– Я можу порозпитувати народ.
– Ні, не треба. Ти вступив до інституту, щоб стати інженером, а не поліцейським.
– У тому, щоб бути поліцейським, нема нічого поганого.
Фейт могла заперечити, але не хотіла, щоб він знав.
– Синку, мені треба йти. Я тут лишатимуся допізна.
Він не поклав слухавки.
– Якби ти хотіла дещо випрати…
Вона всміхнулася.
– Я наберу тебе перед тим, як іти.
– Чуєш, мам?
– Так?
Він замовк, і їй здалося, що він хотів сказати «Я тебе люблю». Отак вони й заманювали в пастку. Ти в усьому їх підтримувала, прибирала за ними, приймала на себе всі удари долі й погляди смаглявих латиноамериканців, які дивилися на тебе так, наче в тебе є роги, а тоді вони зненацька знову міцно притягували до себе цими трьома простими словами.
Та не цього разу.
– А хто був той тип, з яким ти приїхала? – запитав Джеремі. – На копа наче не схожий.
Тут її син мав рацію. Вона взяла піджак Вілла Трента з капота, щоб замкнути його в машині.
– Ніхто. Просто один із підлеглих твоєї тітки Аманди.
Розділ 4
Копіювальний центр «Копірайт» розташовувався на першому поверсі старезної триповерхової будівлі, однієї з небагатьох, які досі стояли на Пічтрі-стріт в очікуванні, коли їх знесуть і зведуть натомість хмарочос.