Інстинкт убивці. Карін Слотер
був відділ, який спеціалізувався на розслідуванні діяльності салонів для гри в бінго. На таку роботу слідчого переводили після того, як він розлютить не ту людину. Два роки тому Аманда відправила Вілла у заслання в гори Північної Джорджії, де він проводив час, заарештовуючи селюків – продавців метамфетаміну – і розмірковуючи над небезпеками, які чатують на того, хто наважиться не виконати наказ безпосереднього начальства. Він не сумнівався, що в майбутньому працювати йому в бінго-салонах, якщо він іще раз її розсердить.
Вілл показав рукою на будинок.
– Що тут сталося?
– Та як завжди, – знизав плечима Лео, глибоко затягнувся сигаретою і загасив недопалок об підошву черевика. – Матуся прийшла додому з тенісу, двері відчинені. – Він поклав недопалок у кишеню піджака й повів Вілла в будинок. – Піднялася нагору сходами і побачила свою дочку, мертву і зґвалтовану. – Він показав на вигнуті сходи, що стрімко підіймалися в них над головами. – Вбивця був іще в будинку, побачив матусю – гаряченьку штучку, до речі, – вони стали боротися, і, о сюрприз, мертвим виявився він.
Вілл уважно подивився на величний вхід. Двері були подвійні, одна частина зачинена, одна відчинена. Від розбитого бічного вікна до дверної ручки було далеченько. У когось мала бути довга рука, щоб відімкнути двері з того боку.
– Хатні тварини є? – спитав він у Лео.
– Жовтий лабрадор, триста років йому вже. Він був на задньому дворі. Мати сказала, що він глухий, як сраний ліхтарний стовп. Мабуть, обидва вбивства проспав.
– Скільки було дівчинці?
– Сімнадцять.
Слово лунко прокотилося плиткою вестибюлю, де змагалися між собою пахощі лавандового освіжувача повітря, сморід поту та нікотину Лео і металева домішка насильницької смерті. А біля підніжжя сходів було джерело найпотужнішого з усіх запахів. Чоловік лежав на спині, закинувши руки й виставивши долоні догори, неначе хотів здатися на милість переможця. За кілька футів від його руки, серед битого скла, валявся середніх розмірів кухонний ніж із дерев’яним руків’ям і зазубленим лезом. Чорні джинси були брудні від сечі, на шиї червонів набряк від здушення. Від рідких чорних вусиків під носом верхня губа здавалася чимось вимащеною. Під бакенбардами було видно прищі. Одна кросівка розв’язалася, і шнурки затвердли від висхлої крові. На футболці у вбивці якось недоречно танцювала вишенька, під грайливим кутом вихиляючи ніжкою. На темно-червоній футболці розпливалися плями, але важко було сказати, від чого – від крові, поту, сечі або від усього разом.
Вілл простежив за поглядом мертвого і побачив на стелі люстру. Скляні підвіски тихо дзенькали, хитаючись на штучному вітрі від кондиціонера. По вестибюлю стрибали білі зайчики світла, відбиваючи сонце, що проникало крізь аркове вікно над дверима.
– Ви вже знайшли у нього якісь документи? – спитав Вілл.
– Схоже, в задній кишені у нього лежить гаманець, але чувак нікуди не втече. До приїзду Піта я не хочу перевертати тіло. –