Пророк. Тарас Шевченко

      «Не кидай матері», – казали,

      А ти покинула, втекла,

      Шукала мати – не найшла,

      Та вже й шукати перестала,

      Умерла, плачучи. давно

      Не чуть нікого, де ти гралась,

      Собака десь помандрувала,

      І в хаті вибито вікно.

      В садочку темному ягнята

      Удень пасуться. А вночі

      Віщують сови та сичі

      І не дають сосідям спати.

      І твій барвіночок хрещатий

      Заріс богилою, ждучи

      Тебе не квітчану. І в гаї

      Ставочок чистий висихає,

      Де ти купалася колись.

      І гай сумує, похиливсь.

      У гаї пташка не співає —

      Й її з собою занесла,

      В яру криниця завалилась,

      Верба усохла, похилилась,

      І стежечка, де ти ходила,

      Колючим терном поросла.

      Куда полинула, де ділась?

      до кого ти перелетіла?

      В чужій землі, в чужій сем’ї

      Кого ти радуєш? до кого,

      До кого руки приросли?

      Віщує серце, що в палатах

      Ти розкошуєш, і не жаль

      Тобі покинутої хати…

      Благаю Бога, щоб печаль

      Тебе довіку не збудила,

      Щоб у палатах не найшла…

      Щоб Бога ти не осудила

      І матері не прокляла.

      – Чого ти ходиш на могилу? —

      Насилу мати говорила. —

      Чого ти плачеш, ідучи,

      Чому не спиш ти уночі,

      Моя голубко сизокрила? —

      – Так, мамо, так. –  І знов ходила,

      А мати плакала, ждучи.

      Не сон-трава на могилі

      Вночі процвітає.

      То дівчина заручена

      Калину сажає,

      І сльозами поливає,

      І Господа просить,

      Щоб послав він дощі вночі

      І дрібнії рóси.

      Щоб калина прийнялася,

      Розпустила віти.

      – Може, пташкою прилине

      Милий з того світа.

      Зов’ю йому кубелечко,

      І сама прилину,

      І будемо щебетати

      З милим на калині.

      Будем плакать, щебетати,

      Тихо розмовляти,

      Будем вкупочці уранці

      На той світ літати.

      І калина прийнялася,

      Віти розпустила.

      І три літа на могилу

      Дівчина ходила.

      На четверте… Не сон-трава

      Вночі процвітає,

      То дівчина з калиною

      Плаче, розмовляє:

      – Широкая, високая

      Калино моя,

      Не водою до схід-сонця

      Поливаная.

      Широкії ріки-сльози

      Тебе полили,

      Їх славою лукавою

      Люде понесли.

      Зневажають подруженьки

      Подругу свою,

      Зневажають червоную

      Калину