Контрольний укол. Іван Дубінін
чим лежала?
– Ішемічна хвороба серця. Коронарна недостатність.
У грудях моїх щось йокнуло і стиснулося від недоброго передчуття. Несподівано для всіх і самого себе я вигукнув:
– Як прізвище хворої?!
Всі поглянули до мене. Надія Миколаївна тоном досвідченого медика, що бачив не одну смерть, сказала:
– Не переживайте так, Василю Васильовичу, це не Ваша хвора, – і, витримавши нестерпно довгу для мене паузу, додала: – ПОНОМАРЕНКО ВІРА СЕРГІЇВНА.
РОЗДІЛ 4
Після п'ятихвилинки я відразу ж підійшов до Риндіної.
– Надіє Миколаївно, як вона померла?
Лікар після нічного чергування, тим більше важкого і безсонного, була роздратована. Затримуватися у відділенні вона особливого бажання не виявляла. Але все таки пояснила:
– Їй ще звечора стало зле. Я її перевела в палату інтенсивної терапії – № 12а. Що тільки не кололи – купірувати криз не вдалося. Дихали, качали – безрезультатно… А що Ви за неї так переживаєте? Знайома чи що?
– Та ні. Я з нею вчора розмовляв.
Риндіна посміхнулася моїй наївності.
– Ми зі всіма розмовляємо, але, на жаль, вони все одно можуть померти.
Ігор Петрович теж спокійно (принаймні зовні) поставився до цієї події.
– Розумієш, – говорив він мені, – ми працюємо у такій сфері, де хворі вмирали і вмиратимуть. На перших порах це, звичайно, шокує, але потім не те що звикаєш – хіба до смерті можна звикнути? – а ставишся до цього спокійніше, чи що.
– Але ж вона відчувала себе добре, я бачив її!
– І я бачив. Ну й що? Розвинувся криз – і ми її втратили, як говорять зараз у кіно. Хіба це від нас залежить за великим рахунком? Я знав багато хворих – молодих, міцних, яким що ми тільки не робили, а нічого не допомагало. А були важкі хворі, хроніки, які повільно, але упевнено виповзали з критичного стану. Від чого це залежить? Від організму, від природи, від Бога? Як хочеш, так і розумій. Наше завдання – виштовхнути хворого з ями хвороби, а далі організм повинен справлятися сам. Ось ти обурений смертю як фактом. Так роби все можливе, щоб уникнути її. На те ти й лікар.
Усе так. І мають рацію, напевно, мої колеги, але щось бентежило мене в усій цій історії. Перед очима стояло напружене обличчя покійної нині Віри Сергіївни та її погляд, що благав мене про захист.
«Треба буде переговорити з її донькою! – промайнула розумна думка. – Та й до палати № 12а уважніше придивитися».
Я відразу заспокоївся і відчув себе упевнено. Зі мною завжди так буває, коли я знаю, що конкретно треба робити.
Дізнатися номер телефону дочки Пономаренко взагалі-то не склало великих труднощів, адже вони жили разом. На мій дзвінок відповів утомлений, а вірніше – знесилений голос:
– Так.
– Це квартира Пономаренко?
– Що? А, так.
– А можна покликати до телефону дочку Пономаренко Віри Сергіївни?
– Це