Ти хочеш яблуко?. Ірина Стефанюк
е стихають.
Зворушливі думки тримають
Глибоко в пам'яті приємні ноти,
Які, без сумніву, закладають
В майбутнє кроки…
Сонячне проміння освітило обличчя. Вона посміхнулася, солодко потягнулася, швидко підвелася з ліжка, накинула довгий пеньюар і підійшла до вікна. Глянула на місто – там пробуджувалося життя… Так і в неї відновлювалася внутрішня радість… Жага починати новий день… Скільки часу сплинуло, як не було цього відчуття, коли вранці не хотілося навіть розплющувати очей? Раптом навернулась сумна згадка… та через частинку секунди відштовхнула її. І вже вдруге сьогодні посмішка з'явилася на обличчі жінки.
Тут пролунав ніжний телефонний дзвінок. Поспішила зняти трубку, не хотіла, щоб він довго чекав.
– Привіт, милий!
– Привіт, кохана! Я тебе розбудив?
– Ні, я вже прокинулася. Як ти?
– Маю декілька хвилин перед нарадою, а потім затягне круговерть. За відпустку набралося стільки всього!
– Ти не повинен все переробити відразу! – зауважила.
– Так, але працюю для наших інтересів! Ланочко, не забудь про святкову вечерю в мами. А ти встигнеш забрати дитину?
– Ну, звичайно, зайду після роботи в садочок.
Квіти підбереш ти?
– А подарунок ти! Твій вибір завжди гарний.
– Роберте, в тебе золота мама! Якщо їй щось і не сподобається, то про це ніхто не здогадається, і всі будуть певні, що це саме те, про що вона мріяла все життя.
– Чомусь ти її знаєш краще, ніж я, хоч вона і моя мама!
– Наша! Ти забувся! – виправила зі сміхом Лана.
– Ну, добре-добре… Повертаюсь до роботи. До вечора! Люблю тебе! – І я люблю тебе! Гарного дня!
Вимкнула телефон і присіла на ліжко. Провела рукою по шовковому простирадлу ще теплому від сну… Який він був ніжний… Промайнула думка: «Я щаслива. Я знову почуваю себе коханою…» Вщипнула себе за руку і вголос промовила: «Це реальність. Він сказав, що любить». Відпустка справді пішла їм на користь, і загадане збулося.
Озирнулася навколо. В спальні все гармоніювало між собою. Спокійна пастельна колірна гама кімнати утворювала затишок. Пісочний відтінок шовкових шпалер заспокоював. Килимок із великим пухнастим ворсом лагідно та м'яко пестив ступні, коли босоніж проходила по ньому. Круглі свічки в обрамленні застиглого воску чекали на комоді, коли знову запалиться їх серцевина та віддасться тепло навколишній атмосфері. В цій кімнаті все надихало на відпочинок. Вони домовилися, що в спальні не місце телевізору, хіба може звучати музика. Їй подобалася класика, і тому щоранку вмикала улюблену радіохвилю. – О! Саме зараз, це для мене грає Шопен!!! – Вона підкрутила гучніше мелодію.
«Вальс дощу» розлився на всю квартиру. Легкою ходою вона зайшла у вітальню. На столі у високій прозорій вазі красувались білі гладіолуси. Чим подобалися ці квіти? Мабуть, своєю благородністю.
Щось було в них величне… А, можливо, й тому, що на першому побаченні Роберт подарував їй букет гладіолусів.
Він ішов Набережною, несучи оберемок білих квітів, як найдорожчий скарб. Ми зустрілися, дивились у вічі одне одному. Він стояв із простягнутими гладіолусами, перетягнутими білою широкою атласною стрічкою.
– Це для мене? – не втрималася.
– Це… для тебе! Я сам, сам зв'язував. Тобі подобається?
Він був такий зворушливо милий! І справді хвилювався, чи його творіння виглядає красиво.
– Дякую! Як приємно… Ти даруєш найоригінальніший букет… …А познайомилися ми за день до тієї зустрічі. Був концерт танцювального колективу «Бліц». На сцені драмтеатру готувалося справжнє шоу за участі дітей. Свого роду їх річний звіт – чого навчилися і що вміють. (Я сама раніше займалася танцями, тричі на тиждень бігала на заняття. Нас вимотували по повній програмі: розтяжки, фізичні навантаження… Щоб легко танцювати, ми докладали багато зусиль. Але ми виступали і мали успіх!) Із радістю я пішла на концерт, запрошення дістала моя подруга. Місця наші, правда, були не поруч – через прохід. Я вмостилася в кріслі в очікуванні задоволення. Був повен зал. В місті, мабуть, не було людини, яка б не чула про «Бліц». Для Ужгорода то була подія, бо, якщо не з родини хтось займався в цьому колективі, то діти знайомих чи сусідів танцювали в ньому.
Я шукала поглядом знайомі обличчя. Через вільне місце сиділа інтелігентна літня жінка. Пролунав уже третій дзвінок. І раптом почула збоку приємний баритон: «Дозвольте пройти! Вибачте, що турбую!» Я підвелася, щоб дати дорогу і… завмерла… Молодий чоловік зупинився… Наші погляди злилися… На якусь мить все навколо стихло, не було чути ні шуму залу, ні оплесків… Я бачила лише його бездонні темні очі, вдихала незнайомий приємний запах… Моє серце ніби зупинилося… Чоловічий погляд мене пронизував!
– Роберте, проходь швидше, не заважай людям! – нахилившись у наш бік, прошепотіла жінка збоку. І час рушив далі. Чоловік присів поруч, не зводячи погляду з мене. Моє серце билося так гучно,