Десята заповідь. Валерій Фурса
ям Господнім – людиною. І найбільш невдалим його творінням також.
У цьому лиховісному воронячому воланні вчувався різкий протест проти вчиненного десь там, на землі, насильства. Не так! Зовсім не так повинен починатися літній ранок! Тільки жайвір може розбудити сонце. Лише його неповторна пісня має право оповістити все живе про настання нового дня. Пісня літнього світанку, а не безжалісний грім біди, має право на існування у цьому, кращому із світів! Та чи найкращий він насправді?…
Лише німі свідки цього страшного злодіяння – вже ледь пригаслі передсвітанкові зорі байдуже тускніли у небесній високості, незворушливо спостерігаючи за тим, що твориться на грішній Землі. Тільки вони, далекі й холодні, бачили щось, що недоступне нікому іншому. Але ще жодна з них ніколи й нікому не розкрила своїх таємниць. Ні своїх власних, ні тих, невільними свідками яких їм довелося стати лише по причині свого високого становища у цьому світі. Напевне, ніколи й не відкриє…
Застукотіли двері будинків. Заспані, стривожені несподіваним громом, люди почали виходити у свої двори, стиха вітаючись із сусідами, і перепитуючи один одного про причину такої несподіваної і не зрозумілої тривоги. Хто сміливіший, ті вийшли на вулицю, даремно сподіваючись побачити хоча б щось у світанкових сутінках.
Звук пострілу розбудив Галину. Якась незрозуміла, невизначена і ніяк не усвідомлювана тривога холодними лещатами охопила серце. Почуло, напевно, біду, от і затріпотіло тривожно й налякано, наче спіймана у руки перепілка. Такого з нею ще ніколи не траплялося.
– Васильку!..
Та чоловіка поряд не було. Згадала, що збирався на світанку поїхати з товаришем на риболовлю. Казав, що хоче якоїсь екзотики для своїх ставків роздобути. Кілька сомиків, окунців та плотвичок. Та й на юшку щось додому привезти обіцяв. Він і раніше, час від часу, бавився вудками, та Галина досить спокійно ставилася до такого захоплення чоловіка. Нехай відпочине! Адже працює від зорі й до зорі. А з домашніми клопотами вона й сама впорається.
Якби не той, ще неусвідомлений і не зрозумілий, звук і не несамовите каркання розтривоженої зграї гайворонів, якби не тривожний стукіт власного серця, то й заснула б собі знову, нікуди не поспішаючи цього теплого недільного ранку. Але заснути більше не могла. Напевне, чи не вперше у житті чомусь так тривожно занило серце, і душа, здавалось, от-от вирветься із грудей і легкокрилою чайкою полетить туди, за поріг, де сталося щось лихе, щось зле і невиправне, таке, чому нема ні пояснень, ні воротя.
Накинувши на себе легенький халатик, боса й непричісана, вона вибігла у сіни і відкрила двері.
Ой! Краще б вона їх не відкривала! Краще б не бачила тієї біди, яка так неочікувано впала на дружню сім'ю Степанчуків. Та хіба хтось колись зумів заховатися від біди за закритими дверима? Не вигадали ще таких дверей. І замків, які вберегли б від зла, теж ніхто ще не зробив…
Відкрила двері, й відразу ж остовпіла від жаху. На якусь мить оніміла на місці у якомусь дивному оціпенінні. Її Василько, її чоловік і батько її дітей, лежав лицем до землі, впавши з ганку на заросле споришем подвір'я. А над його лівою лопаткою зловіще червоніла кривава пляма…
– Васильку!!! – наче не губами, а самою, вмить осиротілою, душею прокричала. І впала без тями на тіло свого коханого.
Сусіди, почувши крик прибитої горем жінки, кинулись до її двору і, розгублено поглядаючи один на одного, мовчки обступили тіла двох молодих людей, які так несподівано для всіх знайшли своє останнє пристанище на виплеканій ними землі власного подвір'я. Безвусі юнаки і посивілі чоловіки враз неначе закам'яніли, не знаючи, що й робити. Лише більш імпульсивне жіноцтво, яке вслід за чоловіками прибігло до будинку подружжя Степанчуків, намагалося бодай щось порадити.
– Пропустіть! Розійдіться негайно! – різкий голос місцевого фельдшера Марії Михайлівни вивів з оціпеніння притихлий натовп. Сама ж Михайлівна швидко присіла біля Галини і повернула її на спину.
– Втратила свідомість. Віднесіть її швиденько на ліжко і дайте понюхати ось це, – тицьнула пляшечку у руки найближчої із жінок.
– Він ще живий, – швидко промовила Михайлівна, прислухаючись до ледь чутних ударів серця і намагаючись акуратно перевернути Василя на спину. – Допоможіть! А ви, Семенович, негайно дзвоніть на «швидку»! І у міліцію подзвонити не забудьте!
Семидесятилітній Семенович, почувши втішні для всіх слова фельдшера, молодим цапком подріботів до свого будинку виконувати дане йому надзвичайне доручення.
– Серце, здається, не зачеплене, – ніби сама до себе промовила Михайлівна. – Легеня, поза сумнівом, пробита. Потрібно зупинити кров…
Здавалося, незалежно від неї самої, її вмілі руки вже дістали з сумки бинт і перев'язали пораненного. Воно й не дивно. Майже сорок років на цій роботі. Різне у її практиці траплялося. Але таких поранень бачити ще не доводилось. Рухи її були швидкими і впевненими. Руки й самі знали, що і як робити.
– Ще зробимо обезболюючий укол, і будемо чекати «швидку допомогу». Сподіватимемось на краще.
– Васильку!!! – знову зраненою чайкою кинулась