Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный
неволя, кругом сум людський — нiкому порадоньки дати. Пiднялись були за Днiпром гайдамаки, та й тi повернулись у розбишаки, а не в справжнiх лицарiв. А тут уже чутка: Текеля на Сiчi попорався!! Розтеклося товариство — хто куди... Однi — в землю; другi — до турка; а третi — на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Пiски, — та незабаром i померли. Тiльки й пам’ятки, що церков почали будувати...
Все це переживав старий Мирiн, за плугом ходячи; все це переболiло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись... Зостався Мирiн сам собi, як палець. Як дуб серед осичок в лiсi, так вiн серед пiщанської громади. Один одинцем! I син, його кревная дитина, цурався батькiвського духу!! Сумне й недоладне прийшлося сiчовиковi волочити життя на старiсть... I скрiзь вороги — i ворогiв немає, бо люди понидiли: нiхто не хоче прямо мiрятись силою! Всюди тихо, хоч умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серцi; рука шукала потягатись з ворогом... Так же й ворога, окрiм свого хатнього, немає... Сумно й глухо!
— Пустiє, глухне наш край! Незабаром i заплiснявiє серед такої каламутi! — казав iнодi Мирiн, згадуючи давнє.
— I порядки якi тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свiй свого у неволю правторить... Старшина козацтво унiвець повернула... Усi землi посiла... Не, даром у пiснi спiвають: «Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви нашi степи й луки!..» А тепер на них чужими руками роботизну справляють... Ой, не так колись було в нас, на Сiчi, у нашому козацькому краї! Усi рiвнi, усi вiльнi... Сьогоднi ти отаман, а завтра — я! А землi — скiльки хоч... Ори, сiй, жни, де любiшу мiсцину вибереш... Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажiть менi: до чого це йдеться?!. Нi! немає добра... немає — та вже, мабуть, його нiколи й не буде! — додасть, як гвiздком приб’є, та й замовкне.
Люди слухають, похнюпившись. Iншi — потилицю скребуть...
Трохи згодом, оддихавши, Мирiн знову розчинає: — З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловiк... Навiщо? На те хiба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашiй шкурi! Ну, й носiть її, здоровi, поки ще цiла... поки не здеруть... А через вiщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає... Братове лихо — чуже лихо! Немає єдностi — чорт має й волi! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву...
От би — так! Чого дивитись? Косiть, кажу! Косiть, а то гiрше буде!..
Отак не раз i не два вигукує було, розпалившись, п’яненький Мирiн своїм сусiдам, як посходяться де на гулянку, пiд недiлю або пiд свято.
Пiщани слухають, мiркують... Дехто з давнiших хлiборобiв i заспорить з Мироном: як i в старину добра та ладу не було, а були — тiльки бучi, колотнеча та сваволя.
— Що ми тодi од ляшнi та од татарви наруги прийняли! Що ми терпiли вiд турка та вiд москаля!.. Та часом i свiй брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!?
— А тепер? а тепер?? — кричить Мирiн.
— А тепер — що? Тепер, спасибi боговi, хоч тихо... У нас i хлiб є, й скотинка прибуває, й захист безпечний... Живемо, як i люди!
— Живете? — кричить Мирiн. — Нидiєте, а не живете! цвiтете... Та постiйте, постiйте трохи. Буде й вам те, що ведмедiвцям!