На гастролях в Микитянах. Іван Нечуй-Левицький
радісній направі. Діти пошились в мішаницю, неначе пірнули, і бігли, аж вибрикували. В покоях усі вікна були поодчинені. На подовжастому столі в столовій парував самовар.
– Де це ділась моя собака? Може, повернула назад додому до Києва? – згадав Флегонт Петрович. – Вона ж не бігла за нами до школи?
Він одчинив двері в спочивальню. На парадовім ліжку господині вивернувся сетер, уткнувши голову в подушки, і спав, заплющивши очі, аж лапи простяг.
– Он де він! Певно, натомив ніженьки в дорозі, як біг за повозкою, а тепер одпочиває. Ізнемігся бідораха та здорожився. Спить, аж хропе! – сказав отець Зіновій.
– Пішов! – крикнув Флегонт Петрович на сетера й штовхнув його в бік.
Сетер потягся на м’якому ліжку, позіхнув і мляво зліз додолу, неначе заспана дитина. На подушках чорніла пляма од його голови. На укривалі було знать замазане й запаскуджене пилом місце. Ользі Павлівні цей вчинок випещеного панського пса очевидячки не припав до вподоби. Вона насупилась.
– Видно, що спаніла собака! Любе спати не в соломі або в хмизу, а на м’якеньких подушках, – пожартував отець Зіновій.
– Ото Флегонт Петрович так зучив його: лізе та й лізе сліпцем на подушки й замазує мені постіль, – обізвалась Софія Леонівна.
– Одже ж не пішов до наших собак у двір, бо міський: певно, не хоче єднаться та вести компанію з сільськими барбосами, – жартував отець Зіновіи. – Не дурно ж приказують: «сільське дитятко, а міське телятко – то все одно», щодо розвитку голови.
– Я люблю собак, бо люблю влови, а моя Соня натомість любе котів. Завжди в неї два котяки лежать на столі за обідом і з жадобою пантрують на печеню, – сказав Флегонт Петрович.
Матушка засипала чай і попросила усіх сідати за довгий стіл. Усіх дітей посадовили рядочком. Софія Леонівна сіла коло свого Петрушки, щоб напоїти його чаєм і нагодувать. За чаєм пішла весела розмова. І гостям було приємно, і господарі були очевидячки раді гостям. Матушка, наливаючи та подаючи чай, розпитувала в Софії Леонівни, де співав брат, в яких містах їм доводилось пробувать взимку; і Софія Леонівна оповідала за все, говорила розумно й цікаво, навіть вряди-годи жартувала.
«Приємна й весела людина оця моя ятрівка, і знать не гордовита, поводиться з усіма надто просто, не гне кирпи перед нами, селюками: людина привітна, веселенька й просвічена. Одже й мені буде приємно побрататься та поєднатись з нею й провести літо в приємному сусідстві. Буде з ким розважить себе розмовою в час жнив’яного клопоту», – думала матушка, пеклюючись, щоб догодить і гостям, і навіть їх наймичці Маші, щоб була догода навіть і їх сетерові.
– Ваша Маша, певно, звикла, як міська людина, пити чай, – сказала матушка.
– Вранці вона п’є чай на снідання, а ввечері ні, – одповіла Софія Леонівна.
– Ось я наллю стакан чаю та подам їй в прихожу.
– Нащо коло неї так панькаться! Вона довго опиналась, не згоджувалась їхать на село. Навіть довго сперечалась, доки згодилась. Нехай,