Гетьман Іван Виговський. Іван Нечуй-Левицький
за поводи його коня. Вiн сiв на коня i покатав до свого брата Данила Виговського, котрий тодi пробував з жiнкою у Києвi, посланий гетьманом по вiйськових справах, i проживав у домi старого Євстафiя Виговського. Невеличкий домок був власнiстю батька Iвана Остаповича, старого Євстафiя Виговського, котрий тодi проживав в Києвi. Домок стояв на Старому Києвi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили православнi й католицькi дворяни та магнати. Iван Остапович i Данило вважали це житло за своє власне i, пробуваючи в Києвi, жили в старого Євстафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою гетьмана Богдана Катериною.
Вже надворi сутенiло, як Iван Остапович вскочив конем в просторний двiр старого Євстафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою. Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.
– Чи не слабий ти часом, Iване Остаповичу, що сидиш смутний та невеселий? Нi розмова, нi їжа не йде тобi на душу? – питав його брат.
– Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, – обiзвався Iван Остапович. – А може, я втомився од тiєї тяганини, що випала на мою долю сьогоднi, – сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.
– Та розкажи ж бо, Iване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита? – питала в його Катерина.
– А як же обiдали? Печорський архiмандрит прочитав молитву, митрополит поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, – знехотя одповiв Виговський.
– Що ж таке ви їли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була страва? – питала цiкава та говорюча Катерина.
– Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке їли, їв i я, але що їли, того вже я не пригадаю.
– Невже-таки не пригадаєш? Та розкажи-бо! -чiплялась Катерина.
– Чимсь закушували пiсля горiлки,.. здається, був кав'яр, а там далi був борщ з карасями, а потiм… я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.
– Отже, ти чимсь не вдоволений… Чи не трапилось там, часом, чого за обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? -говорила Катерина й дивувалась.
Вона знала, що Iван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав, все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати його жваву веселу розмову, а сьогоднi Iван Остапович неначе затявся говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян як обiд в митрополита для значних царських бояр.
– Може, Iване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з пристрiту? Ти значний чоловiк на Українi, а там же на тебе зорило стiльки усяких очей! – сказала Катерина.
– Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, – обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко кругловидої панянки.
– А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь сьогоднi про усякi дива,