Над Чорним морем. Іван Нечуй-Левицький
за живоття батька, дала собі волю після його смерті, тільки на інший спосіб. Сергій, допавшись до батькового добра, програв, промайнував свою землю, усе своє добро, програв останню четвірню коней з каретою, кинув університет, оженився з простенькою міщанською дівчиною в Одесі й, нагулявшись донесхочу, врешті мусив йти на службу в залізнодорожну контору.
– Чого це ви так пізно вийшли гуляти? – спитав в Бородавкіна Комашко.
– Скуповував харч для сім’ї. Ми вже знайшли дачку на Великому Фонтані, над самісіньким морем: будемо купатись. А це мене жінка послала накупить харчі, – сказав Бородавкін.
Бородавкін вже три дні скуповував провізію, а жінка й діти сиділи над морем без чаю, сахару та без грошей. Бородавкін гуляв собі в Одесі й навіть забув за сім’ю.
– А чи чули, які скандали трапились у нас в Кишинові? – сказав несподівано Бородавкін.
– А що? – гукнули усі в один голос.
– Офіцери в клубі побили дідича Лупурелло.
– Яким способом? – спитали усі.
– Грали вони в карти та пили до півночі в міському садку, а потім полаялись. Лупурелло вхопив пляшку, кинув на офіцера. Пляшка полетіла на сусідній стіл і впала перед Караладжі, перед самісіньким його носом. Офіцер кинув на Лупурелло паляницею; паляниця потрапила в голову якійсь дамі; Лупурелло вдарив офіцера палицею. Тоді всі офіцери сунулись до Лупурелла, добре попобили його, а далі перекинули через стіну на вулицю.
– Хіба ви були оце в Кишинев!? – спитав Комашко.
– Ні, – каже Бородавкін.
– Може, це в газетах написано? – спитав Комашко.
– Ні. Я чув оце тільки що на вокзалі, – сказав Бородавкін.
– Хіба ви оце думали їхати в Кишинів? – спитала в його Саня.
– Та ні! Я проводив на вокзал одного нашого кишиневця. Та там в Кишиневі вийшла ще й друга штука. Поруновський хотів стрілятись за свою жінку з ловеласом Кочу. А знаєте, яка вийшла між ними дуель? Вони кинули жеребки, кому зостатись в Кишинові, а кому виїхать на п’ять років з Кишинева. Ловеласові Кочу випало виїхати, і він виїхав, а чоловік зоставсь із жінкою.
– А що ж на те жінка? – питали в Бородавкіна.
– Жінці байдуже: вона любила їх обох однаково, – молов Бородавкін.
Усі кругом стола зареготались. Засміялись і коло столів, близьких од їх, бо й там чули оповідання Бородавкінове. В Кишинові на сто тисяч жильців тоді не було ні одної газети. Бородавкін був тою місцевою газетою. Він скрізь бував, скрізь нишпорив; знав, де хто буває в гостях, що робить, хто з ким змагається, хто з ким полаявся, хто з ким кохається. Його усе це страшенно цікавило. Коли він подавав ці новинки, його випнуті сірі здорові очі аж крутились.
– А знаєте що, панове? Поїдьмо завтра на Малий Фонтан усі гуртом. Я вже давно там був. Походимо, погуляємо, поснідаємо та й додому на обід вернемось, – гукнув Бородавкін, махнувши своєю зателепуватою рукою.
– Може й в карти там пограємо? – сказав іронічно Комашко.
– То