.
вона тонким голосом. – Тобi, може, байдуже, дак менi не байдуже. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарiзати її! Ти всiх нас рiжеш. Зараз менi йди. Люди заберуть краще. Чуєш? Ну!
I бачачи, що вiн стоїть нi в сих нi в тих i дивиться на неї, вона вхопила з припiчка рубель i замiрилась на його.
– Iди, бо тут тобi смерть буде!..
Вона ладна була його забити, Андрiй це бачив.
– Тю, дурна! – знизав вiн плечима – Таже бачиш – iду… Вiн сопiв, як ковальський мiх, i ледве поспiшав за Маланкою.
Увечерi повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бiгала по хатi немов молодими ногами, а думки її лiтали, як бiлi голуби на сонцi. Вона осмiхалась. Такi чуднi пани. Ходять собi по полю та й мiряють. Вона їм в ноги: пани мої, лебедоньки, згляньтесь на мене бiдну, одрiжте ближче, там, де пшениця родить, а вони регочуть. Iди, кажуть, бабко, додому, ми не те мiряємо… А самi регочуть, бодай би вас бог мав у своїй ласцi… Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нiчого не тямить… Стiйте, стiйте, може, i в неї голова недурно на в'язах… Хiба вона не змiркувала, що вони її дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю дiлять, то тут така б содома знялася, що живцем пожерли б один одного… Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам'ятатимуть бiдну бабу, вони її не скривдять… Ще коли б Андрiй прохав, а то став як пень, бодай би…
Не скiнчила прокльону, не могла лаятись нинi. Вона була такою доброю сьогоднi, їй було так весело, так жалко всiх. Лагодячи вечерю, вона навiть приспiвувала, а трiскуче полум'я сухого ломаччя немов радiло разом iз нею. Андрiєвi вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що має власний грунт i хазяйство, сама ж не могла їсти, не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церквi правила, а сама осмiхалася до себе. На нiч змила Гафiйцi голову лугом, розчесала густим гребнем волосся, що аж вилискувалось, сама заплела дрiбушки i кiсники. Щоб голова в доньки була, як сонечко. Щоб дiвка була не гiрш за людськi.
– Може б, ти новий лейбик надiв, бо старий чисто розлiзся? – питала вона Андрiя i дiстала з скринi єдину його святочну одежу. – Закропи душу ягiдками, ковалиха дала.
Андрiй давно вже бачив її такою ласкавою. А в неї серце розм'якло, в нiй все спiвало. Спiвала колосом власна нива, спiвали жайворонки над нею, спiвав пiсню серп, пiдрiзуючи стебло, лунали спiви по сiнокосах, спiвало, врештi, серце, повне надiй. Осмiхалась доля. Не тiльки власна, але й Гафiйчина. В ногах чулась мiць, в руках сила. Чорнi жилавi руки були наче з залiза.
З того дня Маланка часто бiгала на панське поле дивитись, як мiряють пани. Вони ще блукали полями зо два днi, потому поїхали. Маланка вiчно крутилась думкою коло тої подiї, розпитувала людей, снувала надiї. Говорили рiзно. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.
Вона почала готуватись. Полючи на городi в багатого мужика, вона не хотiла брати грошей, а прохала одсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний гатунок пшеницi. Це на насiння, на розвiд. Коли їла яблуко, обережно вибирала зернятка i сушила на вiкнi. Воно здасться. Нiщо не могло зробити їй бiльше приємностi, як горсточка насiння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Вона дiйшла до того, що, опинившись на чужому городi, стежила очима, що можна б узяти на насiння, i, оглядаючись, потай ламала кращу макiвку або зривала жовтий огiрок