Ціпов'яз. Михайло Коцюбинський

Ціпов'яз - Михайло Коцюбинський


Скачать книгу
звичаї або пнувся в пани, намагаючись стати вищим за селянина. Наумиха всіх таких називала «адеськими шарлатанами» і грізно махала рукою, проклинаючи зрадників старосвітщини. Боліло в неї серце дивитись, як її Романко ходить до школи, чути, як він гордує рідною мовою, відбивається від хліборобства, — і стара не раз сварилася з чоловіком, що рішив довести діло до краю — вивести сина «в люди», себто в писарі при волості або в прикажчики при економії.

      Бачила Наумиха, що нічого не зробить з чоловіком, і заприсяглась не попустити хоч Семена до загуби, не дати його на поталу чудним батьковим забаганкам. Досі Наумиха не знала, що Семен вчиться грамоти, бо хлопці, щоб не заважати в хаті, вчились або в клуні, або в садку чи деінде. Але одного разу надворі було холодно, і вони розташувалися з книжками в хаті. Наумиха аж скипіла, почувши як її Семенко слебезував з навісної книжки.

      — А се що? — скрикнула вона на всю хату, аж хлопці жахнулись з несподіванки. — А се що за вигадки? Ще я не діждалася, щоб ти, запанівши, гордував матір’ю-мужичкою?! Так ти ж не діждеш, сякий-не-такий сину!.. — І Наумиха, як оком мигнути, вхопила граматку та вкинула її у піч. Нещасна граматка почорніла, задимилась, а далі спахнула ясним полум’ям, аж в хат! стало видніше.

      Хлопці перелякано дивились то на палаючу книжку, то на грізну постать сердитої матері й не знали, що їм чинити. А Наумиха хвилювалась.

      Все той старий виробляє… З глузду з’їхав на старість, чи який хрін… Бач, яке вигадав: дітей вчити, в пани виводити!.. Ще вона мало натерпілася від тих панів, ще вони мало залляли їй сала за шкуру за часів панщизняних?! А тепер щоб власні діти її зростали на сльози людській?.. Та зроду-звіку сього не буде!..

      Довго ще гримала Наумиха на чоловіка та совала горщики в піч так енергічно, що не раз борщ, хлюпнувши на вогонь, бухав та сичав, мов гадина, гніваючись на незручність господинину.

      А по голові Семеновій шибали думки: «Невже пани такі погані, як оце про них усі кажуть — і мати, і Романко? Невже я мусив би відцуратись рідної неньки, ставши паном, через те, що вона мужичка?.. Та бог в ними, з тими панами! Бог з ним, з тим панством та з книжками! Не хочу вчитися. Однак настирилось мені те вчиття…»

      І Семен вважився залишити назавжди книжку, хоч чув, що він наче загубив щось, що в його чогось не стало.

      А Наумиху жаль взяв, що нагримала на свого пестунчика; вона покликала увечері Семена, приголубила його та довго потішала, оповідаючи чудову казку про «Правду та кривду», аж поки Семен не поснув у неї на колінах, забувши уві сні свої турботи дитячі…

      Настала осінь. Почали загадувати до школи. Наум гадав віддати Семена, але Наумиха стала руба і затялась, що не пустить. Наум не дуже налягав, вдовольняючись одним Романком, проте покликав Семена, щоб від самого дізнатись, чи має він охоту до вчиття,

      — Ну, сину, як маєш охоту, то я тебе в школу віддам.

      Семен мовчав, спустивши очі додолу, а далі наважився:

      — Ні, не хочу…

      — Чому ж ти не хочеш?

      —


Скачать книгу