Давня казка. Леся Українка

      Лицар вже на те нічого

      Не відмовив, геть подався;

      Знову юрба загукала,

      І луною гай озвався.

      Розтеклись ловці по гаю,

      Полювали цілу днину,

      Та коли б вже вполювали

      Хоч на сміх яку звірину!

      А як сонечко вже стало

      На вечірньому упрузі,

      Стихли сурми, гомін, крики,

      Тихо стало скрізь у лузі.

      Гурт мисливський зголоднілий

      Весь підбився, утомився,

      Дехто ще зоставсь у гаю,

      Дехто вже й з дороги збився.

      Геть одбившися від гурту,

      Іде лицар в самотині.

      Зирк! — поет лежить, як перше,

      На самісінькій стежині.

      «Ах, гостинця ти чекаєш! —

      Мовив лицар і лапнувся

      По кишенях. — Ой небоже,

      Вдома гроші я забувся».

      Усміхнувсь поет на теє:

      «Не турбуйсь за мене, пане,

      Маю я багатства стільки,

      Що його й на тебе стане!»

      Спалахнув від гніву лицар, —

      Був він гордий та завзятий,

      Але ж тільки на упертість

      Та на гордощі багатий.

      «Годі жартів! — крикнув згорда. —

      Бо задам тобі я гарту!»

      А поет йому: «Та й сам я

      Не люблю з панами жарту…

      Бачиш ти — оця діброва,

      Поле, небо, синє море,

      То моє багатство-панство

      І розкішне, і просторе.

      При всьому сьому багатстві

      Я щасливий завжди й вільний».

      Тут покликнув лицар: «Боже!