Афонський пройдисвіт. Іван Нечуй-Левицький
студенти з духовних академій чомусь вже не йдуть у ченці. Архієреями ставляють ченців з протоієреїв удівців. Може… може, й моя виграє», – думав отец Павел і постригся в ченці.
Увійшовши в келію, отець Палладій перехрестився тричі до образів, поклав на столик проскуру з вийнятими часточками, потім зняв клобук, пригладив довгі коси, зібрав у жменю намітку клобука й, уткнувши її в клобук, поставив його на косому столику, що стояв в куточку під образами. Копронідос перехрестився й собі тричі, низько поклонився отцеві Палладієві й привітався з ним.
Отець Палладій попросив гостя сісти за стіл, застелений білою скатертиною. Увійшов келійник, налив два здоровецькі стакани чаю й поставив їх перед отцем Палладієм та перед гостем.
– Спасіння буде вам од бога за ваші жертви на наш монастир, – почав отець Палладій розмову, колотячи чай ложечкою й пригладжуючи долонею широку сивувату бороду.
– Приношу жертви, скільки можу, – обізвався Копронідос і почав і собі ніби розчісувать довгими сухими пальцями чорну, як смола, бороду.
– Ви, мабуть, здалека зайшли до нашого краю? – спитав отець Палладій.
– Здалека, отче Палладію. Я родом з острова Пароса і вже давненько торгую в Росії. Передніше колись я торгував в Одесі, а тепер завів магазин у Києві, – сказав Копронідос.
– Слава богу! Слава богу! І добре йдуть ваші діла в Києві? – спитав отець Палладій.
– Хвалить бога, добренько, непогано.
– Чи були ж на Афоні в святих монастирях? Петре, подай лиш нам до чаю проскур! – гукнув отець Палладій.
Келійник побіг в опрічну вузеньку келію, одчинив дверці в пічурку, вхопив три черстві проскури, поклав на тарілку й поставив її на стіл.
– Молився і на святому Афоні; сподобив господь молитись і в Єрусалимі, коло гробу господа бога, – сказав Копронідос.
– Скажіть! Були і в Єрусалимі! – сказав з дивуванням отець Палладій.
– Я люблю монастирі, люблю монастирське життя, та не сподобив мене господь жити в монастирі, бо батько мене оженив і приставив до торговельного діла, – сказав Копронідос смиренним голосом.
Він вів розмову тоном смиренного, покірливого й тихого послушника, що розмовляє з своїм ігуменом.
– А от я овдовів та й пішов у монастир; був священиком на селі…
– В якому селі? – спитав Копронідос.
– В Мар'янівці, – одповів отець Палладій. Копронідос замовк і неначе трохи заметушився. Він знав ту Мар'янівку. Покинувши торг чотками, хрестиками та камінцями з Єрусалима, він надів кафтан та рясу, назвав себе священиком з Персії й їздив по селах за поданням, буцімто на убогі християнські храми, ограбовані й обдерті нібито персами, випрошував навіть у батюшок старі ряси та кафтани й перепродував євреям-кравцям ту старовизну. Блукаючи по селах, він колись заїздив і в Мар'янівку до самого таки отця Палладія.
Копронідос пильно придивлявся до отця Палладія, але примітив, що чернець його не впізнав, бо дія