Микола Джеря. Іван Нечуй-Левицький
i мати. Тiльки Нимидора була щаслива: вона нiби знайшла свою рiдну матiр, свого батька, хату, бо для неї вже не треба було бiльше поневiряться в наймах у чужих людей.
— Лягаймо, невiстко, спати, бо завтра треба вдосвiта вставать та на панщину поспiшать, — сказала мати, стоячи перед образами i починаючи хреститься та молитись.
II
Другого дня тiльки що зiйшло сонце, а Джерина сiм’я вже й пообiдала, й вийшла на панщину; батько з сином пiшли на панський тiк молотить, а мати з невiсткою пiшли панськi коноплi тiпать.
Тiк був, як звичайно на селах на Українi, за панським садком в кiнцi села i вганявся далеко в поле пiд гору, обкопаний ровом, обсаджений високими розкiшними тополями та осокорами. Ввесь тiк, бiльше як на пiвверстви, був заставлений скиртами: десять довгих-предовгих скирт пшеницi стояло вподовж току; десять менших скирт жита стояло впоперек; скирти ярини, довгелецькi ожереди соломи тулились по закутках, неначе дрiбнi вiвцi мiж здоровим товаром.
День був ясний, сонячний та теплий. Починалось бабине лiто. Надворi стояла суша. Небо синiло, як лiтом. Сонце ходило на небi низько, але ще добре припiкало косим промiнням. Тихий вiтер ледве ворушився. Над полем миготiло марево.
Половина листя на вербах вже пожовкла, але на тополях, на осокорах лист зеленiв, нiби влiтку. Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумать, що надворi не бабине, а справдiшнє лiто. Тiльки зелена низька озимина навкруги току нагадувала про осiнь. Надворi летiло павутиння. Все синє небо було нiби засноване бiлим, як пух, легким, як шовковi нитки, павутинням. Проти сонця павутиння лиснiло, наче легка лiтня бiла хмара порвалася на небi, розпалась на нитки, на тонкi пасма та й полетiла на землю. Павутиння летiло пучками, нитками, нiби клубочками, починками, то гнулося великими дугами, то мiсцями стояло просто, рiвними, як очерет, стеблами. Воно обснувало тополi, верби, стiжки, тини; маяло на вершечках садкiв, метлялось коло хрестiв та бань на церквi i знов летiло та летiло; хто його зна, де воно й бралося.
Чоловiки стояли рядками на скиртах, хапали снопи з довгої верстви й скидали додолу на тiк i снопи, i розв’язь.
На току гуменний одлiчував снопи для кожного молотника. Довгими рядками стояли молотники на току, наче закопанi по пояс в жовтiй соломi, i махали цiпами. Цiпи блискали на сонцi. Курява стояла над током, неначе починалась пожежа на току.
Микола молотив поруч з батьком.
— А що, музико, вигравай цiпом пiсля свого весiлля! — жартували чоловiки з Миколою.
Микола глянув на незлiченнi скирти, задумавсь i спитав у батька:
— Нащо то одному чоловiковi так багато хлiба? Господи! Чи вже ж вiн поїсть оце все?
— Ти б, сину, мовчав. Дивись, он недалеко стоїть гуменний; вiн почує та ще й пановi за це викаже. Це ж вiдомий на селi викажчик.
— Коли б нам, тату, хоч десяту частку однiєї скирти! Ото ми були б щасливi! — знов промовив Микола.
— Ой сину, мовчи лишень! Борони боже, як пан довiдається про твої слова.
Микола замовк, а його думка не замовкла. Як вiн був парубком, такi думки i в голову йому не приходили; тепер вiн мав жiнку, i як йому бажалось,