Вибрані новели. Василь Стефаник
та й усі оберталися в сторону за дідом. А він скаржився, не переставав:
— Ой, сегодні такі діти. Але мене ще, богу декувати, з памнєті не вікинуло, я ще знаю, яку бесіду у нотаря мали-м. Сухенький був панок, з борідков, та й він так роз’єзував синові. Дідові, каже, допоки єго живота, то має єму бути єго постіль, він має спати, він має вілежуватиси, аби і до схід сонця. А вже як, каже, єго на лаву покладете та землев припорпаєте, то ти тогди з лави на дідову постіль перебирайси. А бабі, каже, має бути бабина піч, вона най си вігріває, най си богу молить, а як вже ї обмиєте та й руки навхрест складете, та тогди най невістка вже лізе на піч, бо вона її.
Осінній вітер грався сивим волоссям дідовим.
— Але коби нотар десь вечером подививси до хати. Син на постелі, невістка на печі, а я з старов на землі, на солімці валєємоси. А це ж по правді, а де бог є? У цих людей вже нема бога, ой, нема…
Ще й головою казав, що нема бога у молодих людей.
— Здихайте, старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдають, сирець поїдають, а ми, як щенєта, на них дивимоси. А я їм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люди дають, та так і я дав. А сегодні вони вповідають, що ви старенькі, слабенькі та в’їжте маленько. Отак нам уповідають наші діти. Голос дідів дрогнув, та й дід урвав бесіду.
— Та й поховають нас, як псів, бігме, чобота на ногу не покладуть…
Громада бузьків упала на очерет і злопотіла крильми над дідом, аж спудився. В теплі краї збиралися відлітати.
— Ого, вже осінь. Отак, отак та й різдво не забавитьcи.
Але яке воно розумне, хоть птаха, лиш що не говорить. Єму зле, і воно собі шукає ліпшого. Взимі нема жєби, та й студінь. А воно знає наперед. Не так, як чоловік, що мус свої три дні на місці коротати.
Встав з межі, сховав люльку, взяв граблі та пустився додому. Ще кілька разів обертався за бузьками. Та й станув.
— Ба, хто би мені, добрий, сказав, ци я ще з бабов дочикаю, аби їх назад видіти, як повернуться? Відай, вже котресь із нас бриздне, відай, уже бузьків не будемо видіти.
ДІТОЧА ПРИГОДА
— Васильку, бери Настю та веди до вуйка; отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку легко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще не годен.
Сіла, дуже боліло, і лягла.
— Ніби я знаю, куда вночі єї провадити? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.
Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна: чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі що вадило? Утікали-м, а куля свиснула… А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити…
Вже не говорять, вже таки вмерли. Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але що така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати… А ти не вмієш, а я хлопець, і мені не пасує голосити…
Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне — та й зараз видить, де жовнір, та бахне кулев у него, а він зараз лягає, так як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулі будуть летіти. А чуй, як брінькають…
А диви,