Украдене щастя. Іван Франко
Де вже менi, небого, до зiлля? Не пораджу я тобi нiчого, хiба одно: молися богу, чень вiн вiдверне вiд тебе се лихо.
Анна. Молилась, кумо, молилась! Товкла чолом о кам'янi сходи при церквi, слiзьми плити вмивала – нiчого не помагає.
Настя (надслухує). Га, чуєш? Мабуть, дзвiнок теленькає. Певно, нашi їдуть.
Анна (при вiкнi). Теленькає! Ледво чути за свистом вiтру, а теленькає. Господи тобi слава, що їдуть! Ходiмо зустрiчати!
Обидвi сквапно одягаються i виходять.
Ява третя
По хвилi входять Анна, Настя i Бабич, увесь у снiгу, з батогом у руках.
Бабич. Дай боже вечiр добрий!
Анна. Дай боже здоровля! Так, кажете, мiй з вами не їхав?
Бабич. Нi, кумо. Я його ще на солянiй жупi лишив. Ще докладав своєї купи дров i щось там почав з вiйтом перемовлятися, та я не дочiкував до кiнця та й поїхав за iншими.
Анна. Бiйтеся бога! Як же ж ви могли його самого лишити в таку страшну негоду?
Бабич. Е, не бiйтеся, сам вiн не буде. Певно, поїхав на Купiння з передiльничанами. А нашi всi на Радловичi гостинцем їхали. Але вiн швидко приїде, не бiйтеся. Конята у нього добрi.
Анна. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лiсi вовки появилися. Ще не дай боже якого нещастя!
Бабич. Та вспокiйтеся, кумо! Ще бог ласкав, вiдверне вiд нас лиху пригоду. А Микола не дитина. Вiн за худобу дбає. Ну, стара, ходiмо їхати додому, там десь конята перемерзли.
Настя. Ну, добранiч тобi, кумо. Молися, небого, богу, все добре буде!
Бабич. Добранiч!
Анна. Оставайтеся з богом!
Бабич i Настя виходять.
Ява четверта
Анна (сама, одягнена в кожу i хустинi, сiдає коло вiкна i надслухує). Не чути! Тiлько вiтер свище i виє. (Заламує руки.) А вiн жиє, жиє, жиє! Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! Нi, не хочу про се думати. В мене є чоловiк, шлюбний. Я йому присягала i йому додержу вiри. (Надслухує.) Ах! Ось вiн їде! Ну, прецiнь! Господи тобi слава! (Виходить.)
Ява п'ята
Микола i Анна.
За сценою чути брязкiт нашийникiв. По хвилi входить Микола, весь присипаний снiгом, в гунi, надiтiй поверх кожуха, в баранячiй кучмi, в рукавицях i з батогом. Вiн стає насеред хати, виймає батiг iз-за ременя i починає обтрiпувати снiг, стукаючи при тiм об землю чобiтьми. Вiдтак охаючи починає роздягатися.
Микола. Ось тобi i заробок! Ось тобi жий та будь! Ой господи, i як се я душi не згубив по дорозi, то й сам уже не знаю! Ох, та й утепенився ж я! Та й промерз до самої костi! (Вiдсуває вiкно i кричить.) Анно, а коням треба пити дати! Думав напоїти на Купiннi, та не мож було!
Анна (за сценою). Добре, добре! Я вже й воду зладила.
Микола (засуває вiкно, знiмає гуню, потiм кожух i вiшає їх на жердцi). Ну, заробок, нема що казати! За вiсiм шiсток головою наложи — оплатиться. Цiлiсiнький день роби, двигай, волочися, худобу збавляй, мерзни i мокни, як остатня собака, — i за все те вiсiм шiсток. А прийдеться платити, то й того їм, людоїдам, жаль. I тото би зажерли. Як дають чоловiковi той кровавий крейцар,