Талант. Степан Васильченко
мрійно і лагідно.
Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело – по-бурсацькому.
До мене:
– Ви співаєте?
– Співаю.
– Цю знаєте? – І на всю школу несподівано шугнуло:
Де ти бродиш, моя доля…
Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:
– У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?
Я сказав, що горілки не буду пити.
Він не почув чи не зрозумів:
– Що?
– Кажу, що я пити не буду.
– Чому?
– Не п'ю.
Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:
– Ви – козак?
Сміюся:
– Козак.
– І не будете? – В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.
Кажу спокійно й рішуче:
– Ні.
Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.
– Не треба. Казали – приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе…– Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.
У порозі спинився, саркастично зажмурив око:
– Знаю, звідкіля цей вітер… Певне, вже наговорили… Ну і к чорту – плакати не буду.
Ляснув дверима, зник.
Дивлюсь услід.
Химерна якась людина.
III
Андрій Маркевич, старший учитель в школі, – рудий кремезний паруб'яга. Обличчя – червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові – кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох.
Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий. Не припав він мені спершу до душі.
Думав: певне, вертій на зразок сільських юристів.
До мене він теж поставився зразу, віри не доймаючи: репутація невпокійного учителя, що про неї якось він уже довідався, викликала у його рішучу собі догану.
Після перших розмов я почав тікати од усякої з ним зустрічі.
В школі навчання ще не починалось: я сів за свої книжки і сидів за ними часом допізна.
Став помічати – мій колега спозирає за мною.
Глянувши якось увечері у вікно, я загледів, як блиснула кокарда…
Затулив вікно. Став ще далі держати себе од його.
Коли ж Андрій Маркевич, на моє диво, дедалі стає лагідніший до мене, шукає зустрічі, охотніше стає на розмови. Здається, хоче про щось говорити, тільки не наважиться.
Одного вечора чую – легенько стукає в двері.
Увіходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.
Питає так, ніби між іншим:
– Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?
– Читаю потроху, – неохоче одказую.
– Книжки які цікаві маєте? – прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.
– Більше