Байки. Леонід Глібов

      Хтось Мухам набрехав,

      Що на чужині краще жити,

      Що слід усім туди летіти,

      Хто щастя тут не мав.

      Наслухались дві Мухи того дива

      (Про се найбільше Чміль гудів).

      — Тут, — кажуть, — доля нещаслива,

      Дурний, хто досі не летів!

      Покиньмо, кумо, Україну, —

      Нехай їй хрін!

      Та помандруймо на чужину,

      Аж до веселих тих долин,

      Де доля кращая витає

      І, може, плаче, нас ждучи…

      Зими там, кажуть, не буває, —

      Гуляй, безпечно живучи! —

      Так одна Муха-цокотуха

      Базікала з кумою вдвох, —

      Коли поглянуть на горох —

      Сидить Бджола та мовчки й слуха.

      — Здоровенькі були! —

      Обидві Мухи загули. —

      От добре, що зустрілись з вами…

      А нуте й ви збирайтесь з нами! —

      На це Бджола сказала їм:

      — Шкода! Я рідну Україну

      Не проміняю на чужину,

      Нехай се щастя вам самим. —

      А Мухи разом задзижчали:

      — Ось годі, не кажіть!

      Жили ми тут — добра не знали,

      Бодай би так не жить!

      Не то пани, дурні селяни —

      Усяке шкодить нам;

      Щодня таке життя погане, —

      Колись так буде й вам.

      — Ні, я сього не сподіваюсь, —

      Сказала їм Бджола, —

      Мені шаноба скрізь була,

      Бо я без діла не тиняюсь.

      А вам —

      Однаково, що тут, що там,

      Ви ні на кого не жалкуйте;

      Обридло тут — туди мандруйте

      На втіху павукам.

      Я про охочих до мандрівки

      Давно сказать хотів:

      Хто дома зледащів,

      Тому не жаль домівки.

      Діди мовляли їм колись:

      Ідіте, ринде,

      Куди інде, —

      Нащо ви нам здались?

      Там, може, вас не знатимуть,

      То й риндою не зватимуть.

      Сказав раз Кущ Билині:

      — Билинонько! Чого така ти стала,

      Мов рибонька в’яла:

      Пожовкла, не цвітеш,

      Живеш, як не живеш,

      Твоя головонька от-от поляже?

      — Ох, Кущику! — Билина каже. —

      Я на чужині…

      Хто щиро поважа родину,

      Свій рідний край,

      Тому не всюди рай:

      Чужина в’ялить, як Билину.

      Пухнату Білочку до себе Лев прийняв,

      Навіщо й як — того ніхто не знав,

      Бо не довідались сороки-цокотухи;

      Вони б усюди брехні рознесли,

      Зробили б бугая із мухи:

      «І так, і перетак, ми бачили, були».

      Дознався я, що Білочка служила,

      Нічого не робила;

      Було їй сказано: нікуди не втікать

      І панову хандру потроху розважать.

      Марудна служба, що й казати;

      Аж жижки трусяться скакати,

      А тут сиди, очицями моргай.

      Наш вік біжить, не скажеш: потривай.

      І Білочка свого діждала —

      Старенька і беззуба стала;

      Пора прийшла —

      І службу відбула.

      За те чумацький віз оріхів наділили;

      Хоч слово панове справдили,

      Аж любо глянути — оріх в оріх, —

      Цілісінькую б зиму, дякуючи, їсти,

      Та тільки що ж? Дивись на них:

      Дали тоді, як нічим гризти.

      Є приказка весела: їж,

      Коли роток ще свіж,

      А то, як прийде час, зов’яне,

      Тоді ніщо вже не загляне.

      Давно колись весела воля,

      Гуляючи посеред поля,

      Насіяла