Горпина. Вовчок Марко

      I

      Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на дворi в’ється, порядкує, господарює, i спiває, i смiється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась, як рання пташка, i клопочеться, й бiгає. I свекру догодить-услужить, i чоловiка пожалує, i дiло не стоїть – зроблено все. Живуть щасливо, любенько; старий, на їх глядячи, тiльки бога милосердного дякує.

      Одно й журило їх, що дiток господь не дає. Вона, було, як де попаде чужу дитинку, то вже й цiлує, й милує, а сама зiтхне тяжко.

      Аж ось послав їм господь, – уродилась дiвчинка. Так-то вже кохає та пестить Горпина свою первичку, i з рук не спускає; аби прокинулось, аби поворухнулось – уже вона й коло колиски, i хрестить, i цiлує, i колише, i спiває над нею. На панщину поженуть, – дитинку за собою несе та вже й моститься там з нею; сама робить, а око бiжить до дитинки.

      Ото, було, молодицi й жартують:

      – А що, – кажуть, – ваша дочка, Горпино? Вона й почне:

      – Та вже всмiхається, сестрицi-голубоньки, i рученята до мене простягає; вже знає мене; нi до кого не йде, тiльки до мене. Свекор бубликом манив – не хоче! I в долонечки вже плеще! Вийду я з хати та з-за дверей i дивлюсь, а воно й водить оченятами – шукає мене!

      – Розумна, розумна зросла, – кажуть. – Готуй лишень посаг та рушники: хутко й свататимуть!

      А дiвчинка, справдi, як та квiточка розпукується; таке славне дитяточко, веселе й здорове, на пречудо!

      II

      Тим врем’ям помер наш пан; почав молодий господарювати. I старий був недобрий, а сей такий лихий, що нехай господь боронить! Так людей жене, гiрш як тих волiв. Отеє три днi панськi одбудем, а четвертий за подушне, п’ятниця й субота якiсь толочнi повидумували. А яка толока? Не то страви, та й хлiба не дають. День при днi, день при днi робимо. Перше все сподiвались: молодий пан буде добрий, та й дождали собi доброго! Вiн був не дуже багатий, а жити пишно, у розкошi великiй хотiв, по-панськи! Що йому до того, що люди, було, на нивi падають? Вiн собi то коней заведе таких, що як змiї, то коляску купить новеньку, то у мiсто поїде – там стратиться.А нам iще, було, кажуть сусiднi панки (вони заходять часто з чужими людьми в розмову, а своє, то б’ють так, як i великi пани – аби рука досягла); то й кажуть було: “Десь у вас тепереньки пан добрий дуже! Так говорить, що аж лихо! Що мужикїв треба й наукам учити, i жалувати, i невiть-що! Десь його мудро дуже навчено!”