Хмари. Іван Нечуй-Левицький
мала лице щиро київське: більше кругле, ніж довге, з повними рум’яними щоками, з ямочками на щоках, маленьким круглим підборіддям, з невеликими темними очима. Ніс її був чисто міщанський: дуже тонкий, рівний, але недовгий, з тонісінькими прозорими ніздрями. Брови були високі й на кінчиках дуже тоненькі, як шнурочки.
Старша, Марта, мала багато грубіші пружки лиця, скидалась на сільську молодицю. В неї брови були товсті, очі великі. Таке лице буває дуже гарне на сцені, здалеки, при світлі ламп. У червонім намисті, зав’язана великою хусткою, Марта була б дуже гарною молодицею.
Розмова стала веселою, невважаючи на пізню добу. Панни держали себе смирно, трохи пишались, спускали очі додолу і очевидячки хотіли вдати з себе дуже добрих і спокійних. Дуже цікавий чоловік зараз упізнав би той голос підсолоджений, ті очі, зумисне спущені вниз, впізнав би природжену вдачу й підроблену.
— Чи весело гуляли сьогодні в садку? — спитала Марта Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, і так швидко спустила вії, як швидко блискавка ховається за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того блиску, як віск.
— Дуже було тісно на першій алеї! Так тісно, хоч людей розпихай, як у церкві, — одказав він. І йому дуже хотілось, щоб вона знов одслонила віка й блиснула очима.
— І чом би пак не гуляти всім на бокових алеях! — промовив він знов до неї. — Ні! Лізуть усі на першу алею та й годі!
— Коли ж на бокових алеях гуляють самі міщанки та наймички, — обізвалась Степанида. — Якось ніяково туди мішаться, бо всі сміялись би.
— Нехай сміються! — одрубав Воздвиженський. — Я, бувши вами, гуляв би й на бокових алеях.
— Коли ж вам не можна буть нами, — лукаво промовила Марта і знов скоса блиснула очима.
— Чи багацько наук читають у вас в академії? — спитав Сухобрус Дашковича, маючи його за розумнішого.
— Ой, багацько! Так що й полічить трудно! — І Дашкович почав перелічувать деякі науки, само по собі для звичайності.
— Ой, як багацько! І якої треба голови, щоб знести все те! А чи є в вас така наука «Печорський Патерик»? Я дуже люблю його читати! Та наука повинна буть у вас.
Сухобрусівни, побувши в школі, постерегли, що така наука навряд чи й є на світі, хоч Дашкович назвав їх багацько й дуже чудних, їм стало ніяково.
— Є! — сміливо одказав Дашкович, — тільки не наука, а книжка.
— Книжка! Книжка! В мене вона є! — Сухобрус хотів йти і принести «Патерика».
— Тату! Нехай тим книжкам! Хіба ж їм ті книжки й так не обридли в академії? — говорила Марта. Сухобрус сів і знов хотів почати розмову про «Патерика». Студенти зам’яли його слова.
— Як багато квіток в вашім садку! — промовив Дашкевич до Степаниди, заглядаючи в вікно на квітник.
— Ми з сестрою дуже любимо квітки; так і копаємось тут у садку, — промовила Степанида й стала коло вікна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Місяць освітив її лице, і воно здалося йому ще делікатнішим, ще добрішим. Брови чорніли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до неї, і якась радість все більше та