Хмари. Іван Нечуй-Левицький
світлий, чистий, веселий Сухобрусів флігель був тепер закиданий, наче хамлом. Все добро, що було сховане в скрині, в кімнаті, в пекарні, в хижці, в коморі, навіть на горищі, — все те було знесене в залу й кімнату, все те було кинуте й валялося жужмом, купами по столах, на підлозі, по вікнах. В одному кутку лежали пухові подушки й перина, на столах і на вікнах стояли купи тарілок і всякого посуду. Де колись на вікнах стояли вазони з квітками, там тепер стояли горшки, кострулі, лежали сковороди. На стінах стирчали цвяшки, де колись висіли картини й образи. Павуки встигли вже позасновувать усі кутки, перекидаючи павутиння на цвяхи, навіть на розкиданий посуд. Не стало хазяїна в оселі, і почала панувать за його слідом пустиня. Миші бігали по помості, а мухи покинули хати і своїм гудінням не ворушили мертвої тиші. Все натякало на смерть, скрізь зник дух живоття. Тільки велика картина Ноя з синами стояла на перині і своїм стародавнім сюжетом ще більше натякала на смерть і спустошення.
На те кладовище, в ту не кімнату, а ніби в комору, що так недавно була світла й очепурена, ввійшли Сухобрусові зяті й дочки. Воздвиженський держав у руці цілий листок паперу, навкруги списаний; там були записані всі небіжчикові речі. Зяті й дочки почали ділиться. Найбільше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньці, згорнув руки й довго дивився на дам, котрі бігали по хатах, підіймали дещо з підлоги, говорили, кричали й махали руками.
Вже сонце високо піднялося над київськими горами, а вони все ділились; вже минув час обіду, а вони все ділились. Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й сів собі на скриньці попліч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та під шум і лепетіння жіноче зовсім задумався і перелетів думкою в трансцендентальний світ філософії. Вже сонце пішло за київські гори на захід, а невтомленні сестри все гомоніли, сперечались та все ділились.
— Киньмо та ходім обідать! Нехай йому нечистий! — крикнув Воздвиженський і вже хотів вийти з хати.
— Потривай трошки! Ще й зосталось тільки, що подушки та перина, — промовила Марта.
— Діліться вже до кінця; діліться та кінчайте сьогодні, бо завтра я сюди вже не прийду: так обридло, — сказав Воздвиженський і знов сів на скриньці.
Марта і Степанида приступили до подушок і почали їх ворушить. По хаті пішла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками, підіймаючись проти сонця.
Всі закашляли й затулили носи.
— Як же ми теперечки поділимо постіль? — спитала Марта.
— А так поділимо! — одказала Степанида, — ти, сестро, візьмеш перину, а я візьму три подушки.
— Е, ні! Потривай! Так, сестро, буде недобре! — сказала Марта. — Коли мені припадає перина, то нехай же буде моя й одна подушка.
— Е, ні, сестро! для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно! — сказала Степанида.
Подушка й перина були дуже гарні й великі, ще й до того з чистого м’якого пуху. А обидві сестри дуже любили гарну постіль і м’які подушки.
— То як же це воно буде? — спитала знов Марта.
— А так буде, як я кажу, — промовила Степанида. — Ти, сестро, бери дві подушки,