Сагайдачний. Андрій Чайковський
може, нас відішлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба?
— Як вишлють, то поїдемо. А гріха за нами, сам знаєш, нема ніякого.
Та у о. Дем'яна цілком не було того, чого побоювалися. Він прийняв їх ввічливо і зараз почастував їх горіхами та медівниками.
— Сідайте, хлопці, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не було часу. Я хотів вас випитати, як у вас, у Самбірщині, з нашою церквою?
— Певно, що не так, як тут. У нас православних переслідують, наприклад, у Самборі не вільно церкви ставити всередині міста, і хіба те мають, що їм люде скинуть. Такої церкви, як тут, ми ще ніде не бачили. — Так говорив Петро.
— А які у вас священики?
— Та які… У нас, наприклад, у Кульчицях, є чотири попи, та лише двоє знає читати…
— А як же вони читають Євангеліє?
— Навчилися одне «За всякоє прошеніє» напам'ять та співають його щонеділі, а службу правлять напам'ять.
— Сумно, — каже о. Дем'ян, — шкіл нема, людей нема.
— І князів руських нема, — докинув Марко.
— Бачите, діти, в якій небезпеці наша благочестива віра? На вас, молодих, тяжить святий обов'язок рятувати її, а то лише тоді статися може, як матимемо своїх вчених, до церкви і народу прив'язаних людей. На князів не числимо, бо їх не розведемо, а учених людей можна мати без помочі єзуїтів. Тому міркуйте, які великі услуги може зробити тутешня школа, а ви в ній. Не лише що самі навчитесь, та ще своїм прикладом товаришів заохотите до невсипущої праці. Від вас двох мусить школа більше вимагати, як від усіх інших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад товаришів, бо янголів гордих навіть Господь не стерпів. Пам'ятайте собі те. А пам'ятайте ще й притчу господню, що не вільно закопувати даного господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко відпокутувати.
— Та ми вчимося, що можемо, — оправдувався Петро.
— Сину мій, я ж тобі докорів не роблю, а дивлюся за вашими поступами в школі, вчителі вас хвалять, а я вас остерігаю, щоб ті похвали вас не попсували. Чим більше вас хвалять, тим більше ви повинні працювати, ось що хотів я вам, любі діти, сказати. Про вас знає і його милість, а подумайте, як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ — вітчина наша. За ті три речі не жаль життя покласти. Наша церква і народ у небезпеці. Латинство і ляхи вдираються тими щілинами, мов гнила вода до розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви — сіль землі сія, як ваші батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за народ, а там той обов'язок спадає на шляхту, не ту високу, лише ту, дрібну, хліборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським родам.
Хлопці слухали о. Дем'яна, мов якої проповіді, побожно, і кожне слово западало глибоко в їхні молоді душі.
— Чим ти, Петре, хочеш бути?
— Божа воля, я ще не знаю. Тільки що зачав вчитися.
— А коли б ти так… при божій помочі скінчив нашу Острозьку школу?
— Як мені старші порадять.
— Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них більше досвіду. А ти, Марку?
— Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумці.