Зелена Євангелія. Богдан-Ігор Антонич

      Закони «біосу» однакові для всіх:

      народження, страждання, смерть.

      Що лишиться по мені: попіл слів моїх,

      що лишиться по нас: з кісток трава зросте.

      Лисиці, леви, ластівки і люди,

      зеленої зорі черва і листя

      матерії законам піддані незмінним,

      як небо понад нами синє і сріблисте!

      Я розумію вас, звірята і рослини,

      я чую, як шумлять комети і зростають трави.

      Антонич теж звіря сумне і кучеряве.

      Шумлять у скринях зеленаві зерна льону,

      масний і теплий пил вирує у олійнях.

      Щораз в корявих липах спалахне прокльоном

      душа зелена, гнівна і незаспокійна.

      Черві не піддається буйний струм життєвий,

      з дерев зелені іскри дятлі крешуть.

      Зорі червінцем платить скупо вечір дневі

      за сонце, що його в червоний мох розчеше.

      Червона сажа заходу вкриває липи,

      що круглі, мов решета, сіють сонне сім’я,

      і струни листя замовкають наглим схлипом

      під вітру дотиком, що тишу шумом вим’яв.

      Дівчата із олієнь пахнуть млосно льоном,

      коли, мов квіт, коханцям розкривають тіло,

      і сонце вибухає божевільним дзвоном,

      в гучні тарелі хмар вдаряє оп’яніло.

      Знічев’я затихає в навіженім гімні,

      немов макуха, що олією спливає,

      і ллються струмені шалені і нестримні

      в коріння тіл, у жили лип, у нетрі гаю.

      Дивіться: це пожежа світу, буря первнів,

      рослини моляться, шаліє кожен колір,

      із споду у коріння дмуть вітри підземні,

      аж липа, мов кларнет, заграє перша соло.

      Ось димарі землі, ось куряться дерева

      в зеленім, золотавім і багровім димі.

      В соломі мряки пні, верхів’я у прощальній

      завії сонця, що, мов птах, зайшло за ними.

      І сонце заходу і літо й липи мрійні,

      змінливість вічну світу ввечері і вранці,

      я прославляю невгомонний труд в олійні,

      горіння душ, екстазу тіл і хміль коханців.

      Під прапором мідянолистих буків,

      де сонце покотилось вогняним тарелем,

      засмаглі хлопці, мов джмелі на луках,

      гудуть, і вибухає пил з рудих цегелень.

      На бурунах трави, в зеленім димі

      колишуться корови, мов тяжкі колоди,

      і зорі в зорі дзвонять понад ними,

      й шумлять під ними буйно життєтворчі води.

      Той струм, що з сонних квітів синім димом

      проходить в стиглість ядер, спрагу росту будить,

      насіння кільчиться, упавши в плідну вогкість.

      Мужчини волохаті палять темним оком

      дівок широкобедрих, смаглих, повногрудих.

      Горбатий янгол лісу манить теплим мохом.

      Завиті у пергамент неба зодіаки

      ввижаються нам у хрестах щоночі,

      і мрії наших вір горять стожарним маком.

      І з зір загаслих іскри осявають очі,

      червоні півні синій місяць кличуть —

      це буревій краси, прапервнів громовиця!

      Так родяться релігії й суспільний лад.

      Боги й звірня. Громада до громади.

      Епічний вечір починає владу,

      і синій, вічний стяг лопоче таємниче.

      Усоте прославляю буйноту життя!

      Овес, метелики і присяги коханців.

      Весна закрутить хмільно веретена травня.

      Лисиці, куни і дівчата вранці

      виходять мити очі в буйнолозих плавнях.

      Годинник сонця квітам б’є години,

      і стулюються маки ввечері бентежно.

      Отак під небом недосяжним і безмежним

      ростуть і родяться звірята, люди і рослини.

      Вже спалюється день на вугіль ночі,

      росою