Гетьманське урочище. Адріан Кащенко
вражі діти! — гукнув до них старий стернар, — Чого заіржали, як ті огирі до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило?
Згодом суворий дід пошкодував свого молодого присоромленого підручного й додав:
— У Сагайдачному заховаємося... Ніде більше! Порон, що ним керувала вміла рука, все далі тікав од криги й водночас усе більше відступав од правого берега та, перетнувши найдужчу бистрочінь, почав наближатися до лівого.
Три скелі-монументи, що їх лоцман назвав Стовпами, лишилися вже правобіч, а до нас насувалися дві інші — великі, незграбні.
— Чого заметушилися? — загукав знову старий.
— Чого сіпаєте гребки, немов дівки кужіль?.. Надмись, лихо вашій матері!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете під Хортицею раків годувати?
Незабаром і Стоги проминули, й порон, лишаючи з правої руки Хортицю, став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на березі, а друга неподалік берега у воді. На неї й почало зносити течією нашого порона.
— Ще наддай, хлопці... — знову залунав голос стернаря. — Ще раз... ще раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у Прорізі, на тихій воді, тоді й відпочинете...
Гребці знесилилися. Ні жартів, ні розмов. Усі зблідли з виду від утоми і, стоячи без шапок, із нагрітими чубами, ледве вже піднімали важкі гребки, налягаючи на них своїми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги — і порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до піскуватого берега.
Цієї миті з боку Дніпра почулося гуркотіння й шум... То крижане поле наскочило на скелі, що ми їх обминули. Крига кололася на шматки й ті крижини, під натиском своєї ваги, здиралися на скелі вгору, а звідти рушилися вниз на те саме крижане поле, від якого відірвалися.
Лоцмани тим часом посходили на берег і прив’язували порона до дубів, що рясним лісом, зусебіч, оточили це місце.
Братові забаглося злізти на скелю, що горою здіймалася поміж дубів, щоб подивитися звідти, як б’ється крига об скелі. Почувши про це, я й собі схопився бігти із братом, але мати завернула нас обох до фургона.
— Я чула, — сказала вона, — що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхів і навіть полозів. Нікуди з порону не пущу вас.
У нашу суперечку з матір’ю встряв і Микола, підручний лоцмана:
— А ви, паничі, спитайте у діда Харька... Як він дозволить, то не бійтеся нічого; лізьте прямо на скелю, і ні жовтобрюх, ні полоз вас не зачепить...
— Чому ж це так? — здивувалися ми.
— Бо вони таке слово знають. Їхній батько запорожцем були, так навчили їх усяку гадину замовляти. Вони всі, запорожці, були характерники.
— Це і я чув, — сказав брат, — бо дід Охрім, запорожець, що у нас доживав віку, теж, казали люди, характерник.
— Дурний ти, Миколо... — обізвався старий Харько. — Дурний — аж крутишся... Які там характерники? Як чоловік із розумом та неабиякою вдачею, то люди й мають його за характерника. Повигадували навіть таке, ніби запорожці, як у кого на війні басурмен палить, так той кулю рукою ловить та в нього навкида влучає. Все то вигадки,