З Дніпра на Дунай. Адріан Кащенко
він почав вигадувати, як би переїхати за Підпільню.
Простуючи до річки, Василь вийшов за браму. Там був січовий базар, що звався Шамбаш, але тепер і там було сумно, бо всі крамниці було замкнено. Зате з базару Василь побачив біля Підпільної затоку, а в затоці невеликі човни.
«Візьму човна та й поїду у плавню», — зразу рішив Василь.
Йому стало весело, й він побіг з високої гори до затоки. То був січовий Ківш, що в ньому звичайно стояли запорозькі чайки або байдаки й усякі рибальські човни. Тепер усі байдаки були в поході, дубів же та невеликих каючків у Ковші стояло чимало.
Василь жваво вскочив в один каючок, одв’язав його від верби й відіпхнув од берега. Весло було хлопцеві важкеньке, та він, взявши його під середину, спромігся закласти в уключину й почав гребти. Яке щастя! Човен посувався затокою далі від берега, туди, до Підпільної.
«Тепер я покажу їм, який я «малий»!» — гадав, не тямлячи себе з радощів, Василь і все дужче працював веслом.
Він лагідно обминув кілька обідраних, негодящих байдаків, що доживали свій вік біля берега, й наблизився з затоки вже до річки; та як тільки потрапив на бистрю, — човен підхопило, мов трісочку, й понесло попід берегом за водою. Василь не стерявся й почав гребти дужче, але човен крутився, бився об верби, що росли у воді вздовж берега, й таки плив за водою.
Через кільки хвилин хлопець зрозумів, що не вправиться з човном, і зважив, що краще притягтися до берега.
Улучивши хвилину, коли човник пробігав біля верби, Василь зачепивсь за неї веслом, але це вийшло на лихо: течія вирвала те весло йому з рук, і він зостався в човні, знесилений і безпорадний... Щодалі його несло повз берег все дужче, так що верби тільки шмигали в його перед очима. От уже й Січ зникла з очей, і тільки один золотий хрест від січової церкви, сяючи понад деревами, показував, де вона лишилася.
Хлопець засмутився й з одчаєм дивився, як його весло несло водою все далі від човна. На щастя Василеве, його пригоду побачив старий запорожець Очерет, що рибальчив своїм каюком нижче Січі. Він догнав Василевого човна, причепив до свого й, піймавши весло, потяг обидва човни до берега.
— Куди ж оце ти, хлопче, розігнався? — вдався дід до малого. — Чи не на Чорне море турків воювати?
— У плавню хотів переїхати... — одповів засмучений хлопець.
Розпитавши Василя, хто він, і, довідавшись, що хлопець нудьгує на Січі без братів, старий запорожець пожалував його й, привівши на Січ до свого куреня, подарував йому вудку й з того дня почав брати хлопця з собою на рибальство.
Старий, похилий дід і молодий хлопець мало не щодня виходили вдосвіта до Підпільної, переїздили човном за річку й там під захистом верб ловили рибу то з човна на водокрутнях, то з берега на тихій воді, а часом траплялося, що переходили плавнею на озера й там тягали раків.
Щодалі, цікавий, жвавий хлопець ставав старому січовику все любішим; що ж до Василя, то він пришився до сивоусого діда, мов до рідного батька. З ранку до вечора вони разом сиділи над