У запалі боротьби. Адріан Кащенко
впав навколюшки.
— Ясновельможний!.. Схизматики з того тільки лютіші на нас стануть...
— Мені боятись своїх хлопів? — з скорченим од лютості ротом гукнув пан Януш. — Я всіх посадовлю на палі, коли так!
Страшна подія сталася. Десятьох чоловіків, що тихо-мирно робили на пана, зв’язали, вихопили з рук жінок та дітей і, витягши за село, посадовили на гострі палі.
Зойк, стогін та голосіння розлягалися по всіх околицях. Даремно Галина, почувши про те, що сталося, цілувала батькові ноги, благаючи припинити муки нещасних, даремно вона погрожувала випити отрути, щоб не чути голосіння мучеників, — ніщо не помогло: пан Януш лишився непохитним і тільки замкнув дочку у окрему світлицю, щоб вона до нього не чіплялася.
Через кільки годин голосіння нещасних увірвалося, а до вуха старого шляхтича досягли якісь інші згуки. Почулось тупотіння коней і гомін натовпу людей.
Не вспів здивований шляхтич наблизитись до вікна, як у світлицю вбіг блідий, як полотно, гайдук.
— Пане!.. Ми пропали!.. До замку біжать козаки. Вони вже познімали хлопів з паль!
Пан Януш не змішався з тієї звістки.
— У башту всім! — гукнув він. — Хапайте зброю! Похапцем одімкнув він Галину, вхопив її за руку і потяг за собою у башту. Шабля була у нього при боці, у сінях же він вхопив рушницю. За ним слідом бігли Христина, доїзжачий та чотири гайдуки.
З вікна він побачив свою двірську челядь, що злякано поглядала то на нього, то на шлях, по котрому до замку наближалися комонні козаки.
— Челядь вся сюди! — гукнув пан Януш. Але челядь не рушилася з місця. — А... зрадливі хлопи!.. схизматики! На палі всіх!..
У запалі він хотів кинутись на свою челядь з шаблею, та козаки вже добігли до брами, і челядь зразу ж ту браму одімкнула.
Наспіх пан Януш зачинив дубові двері, що вели з замку до башти, гайдуки ж зачинили й засунули засовом другі двері, що вели з двору, і всі, побігши по сходнях на третій поверх, засіли там побіля віконців з рушницями.
Галина й Христина, тремтячи всім тілом, притулилися у куточку.
З вікна пан Януш бачив, як його челядь цілувалася з козаками, звучи їх своїми збавителями, і серце його пеклося бажанням помсти. Поміж козаками й челяддю вчувалося слово: «Вовгура, Вовгура». Про Вовгуру вже чули всі у замку, і серця гайдуків стислися при сьому йменні розпукою. Вони прощалися з своїм життям.
Пан Януш направив рушницю й випалив. Один з козаків з прокльоном схопився за плече.
— Ага... он де ви! — гукнув з двору гладкий та величезний на зріст козак, що саме й був Вовгура. — Вилазьте, вражі ляхи, сюди, бо все одно достанемо вас!
— Паліть у нього всі! — гукнув пан Януш до гайдуків. Але ті, перемовившись поміж себе, не схотіли стріляти, маючи надію, що за те козаки їх помилують.
— Тягніть, пани-брати, сюди колоду! — почувся знизу голос Вовгури.
— Зрадники! — гримав пан Януш на гайдуків. — Продаєте батьківщину!
Набивши рушницю знову, він хотів випалити у Вовгуру, та тільки